На що очікувати, якщо закони не діють...

Багато літер і все ж....

Почалася моя історія 2 березня 22 року коли я повернувся з Польщі.

Далі було трохи тероборони під Києвом, вивіз дружину та доньку на Закарпаття і збирався повертатися додому як зайшов встати на облік в Ужгородський воєнкомат, звідки і потрапив в армію в/ч А7089.

24 квітня 22 року ми були вже на Лісічанському НПЗ, звідки і потрапили нашою 1-ю ротою в с.Борівське де нас попросту віддали 57 бригаді. Віддали і забули. 33 дні жодних ротацій. Один раз вдалося вирватися помитися за 33 дні.

І ось 27 травня приходить наш сержант взводу і каже -: " збирайтеся, ми виходимо звідси бо комроти зібравши ротного медика та ротного старшину втікли" на той час всі підрозділи потроху залишали Борівське.

Прийшовши на КСП роти ми дійсно там не побачили нікого. На веранді лежали покинуті рапорти від всієї роти, в тому числі і мій, в якому я просив направити мене до шпиталю через стан здоровʼя.

В кінці кінців до нас зʼявився замполіт нашої роти який на нашу вимогу взяти на себе командування ротою дослівно відповів -"нічого я приймати не буду. Ви самі по собі, я сам по собі" Так буває....

Залишившись без командування та звʼязку з ним, а також враховуючи той ажиотаж з яким відходили інші частини та розуміючи, що наказ на вихід чекати не від кого, ми у складі 30 з лишнім людей вирішили відходити у штаб який на той час був на Лісічанському НПЗ. Доїхавши до штабу ми застали там вже останні збори. Весь штаб переїжджав звідти. Застали комбата, який подякував, що ми і так довго протрималися, перепросив за те що нас жодного разу не міняли. Тут треба додати, що жодного офіцера з нами не було взагалі. Комроти та замполіт приходили рівно один раз за більше як місяць.

Приїхав туди в штаб і комроти з медиком та старшиною. Були відсутні на той час у себе на КСП вони три дні.

Далі виступив перед нами замполіт батальйону. Теж подякував і надавши нам транспорт та паролі відправив у військовий шпиталь Бахмуту за мед. Допомогою кому треба. А треба було всім.

Приїхав до Бахмуту ми здали зброю, бк та броніки старшині нашого батальйону. Ніякої медичної допомоги у шпиталі ми не отримали бо медик з нашого бату домовився з начмедом шпиталю аби нас не приймали. Хтось і один з них я отримав тільки консультацію лікаря. Хіруг сказав мені -" тебе треба евакуювати але начмед все одно не підпише евакуацію"...

Й далі не маючи звʼязку з командуванням ми поселилися в хостелі у Бахмуті. Подзвонили у місцеве ВСП. До нас прийшли пара людей звідти та попросили написати пояснення. Що ми і зробили. Але не зважаючи на наші до них дзвінки за ними ніхто так і не прийшов. Бо я так розумію нікому не захотілося маратися з тією історією з командиром-дезертиром.

Просидівши в тому хостелі до 3-го червня і зважаючи на те, що з нами так ніхто і не вийшов на звʼязок. Ми прийняли колективне рішення висуватися на ППД в м. Ужгород.

Перед виїздом на ППД ми надіслали рапорти з поясненням ситуації у МО, на імʼя командувача ТРО, та управління ВСП у Києві. Всі листи з повідомленнями. Оригінали деяких рапортів з підписами всіх солдат збереглися.

По прибутті на ППД зʼясувалося, що за рапортом ротного-втікача нас заднім числом 28 травня подали в СЗЧ. Чому заднім числом? Бо якщо б то було не так, як би ми проїхали через всю країну перебуваючи у розшуку?

Ну а далі почалося ДБР та військова прокуратура з Луганщини які взагалі не хотіли слухати про те що нас покинуло командування і всю провину покладали цілком на солдат.

Потім хтось повернувся у нове розташування. При тому аби люди повернулися начфін навіть дав "слово офіцера" що справа по сзч буде закрита, а гроші виплачені. З того часу я перестав вірити у таке поняття як "офіцерська честь" та "слово офіцера"

Адже по факту того "сзч" так і вісить провадження у ЄДРДР при тому, що люди продовжують службу вже майже рік.

Хтось і я в тому числі займалися лікуванням. З того часу я 5 разів лежав в лікарнях та військових шпиталях. Два рази пройшов ВЛК яка двічі визнала мене обмежено придатним і всі хвороби повʼязані з військовою службою. Зараз подав документи на МСЕК для визначення групи інвалідності.

Бувшого комроти який покинув нас на полі бою, нагородили медалью, дали майора, та призначили начштабу нашого батальйону. Чим я був дуже обурений та я є людиною яка все життя намагався жити по совісті. Через що допустив пару відвертих фраз через що звичайно ж впав у немилість до його світлості начштабу і звичайно ж командування всього батальйону.

Був епізод коли я запропонував нашому начфіну який на той момент виконував обовʼязки командира на ППД аби мене направили на курси снайперів (ніхто з хлопців не захотів бути снайпером). Звісно ж з закриттям справи... але та моя пропозиція була проігнорована.

Тоді я до кінця зрозумів, що в цьому батальйоні для мене місця немає і не буде. А також це повністю здемотивувало мене до служби. І все це на фоні погіршення здоровʼя.

З 15 липня 22 року тобто вже майже 11 місяців як мене виведено поза штат.

За положення про військову службу виведеним поза штат мають знайти посаду не пізніше двох місяців з моменту виведення. Не було виплачено гроші за два місяці після виведення. Які мали б бути за Законом.

І надалі гроші виплачували обмежено якими сь дивними сумами. Скільки не шкода...)

Ну а зараз та зарплата становить 652 гривні. Що ще й йде у розріз Конституції якою гарантована "гідна оплата для військовослужбовців"

В нашому батальйоні мені за ці 11 місяців жодного разу не була запропонована посада згідно висновка ВЛК та стану здоровʼя. посади на яких мають бути обмежено придатними зайняті здоровими , а обмежено придатні сидять по окопах.

Тож аби не друзі з батальйону які мені часто допомагають я б сидів навіть без щоденних ліків.

Я гадаю, що це взагалі неприйнятно.

Я з такими ж як я обмежено придатними сидимо в хаті за 8 км від москальського кордону. Звичайно ж без зброї та надії або на захист або на евакуацію нас у випадку чого....

Частково люди пʼють без міри і до півсмерті і цілий час. Але батальйону на це глибоко наплювати. Бо зарплати немає, задувати аби позбавити виплати немає сенсу. Тож і сидимо тут. Добре хоч їжу привозять. Але таке враження, що вони тільки і чекають доки ми виздихаємо пбо дрг якесь нас повбиває або щось прилетить нам в хату (і прилітало дуже близько) тут або попросту поїдемо по домах. Обʼявлять у сзч і проблема з голови.

Перед Новим Роком один тут помер від горілки. І що? І нічого...

Серед нас також є обмежено придатна людина, інвалід вже третьої групи та наркозалежний. Який хоче вилікуватись та повернутися до нормального життя. І знову ж жодної допомоги. Це саме його обматюкав пʼяний начмед коли він подзвонив до нього за направленням на лікування...

Тепер трохи про наш "героїчний батальйон"

Дуже цікава історія. Це такий маленький приватний бізнес. Заснований Закарпатською облдержадміністрацією, закарпатським воєнкоматом. Серед організаторів батальйону є одна дуже цікава людина. ( це той самий замполіт батальйону про якого я згадував вище) Він був очільником Луганської адміністрації, Кіровоградської адміністрації, був пешим замом Закарпатської адміністрації у Генадія Москаля. Звідусіль йшов після скандалів та обвинувачень у корупції. Був також депутатом Київради. І це при тому, що він народився на росії та ще був депутатом у республіці чи як там у них москалів називається Комі. А чи може людина бути депутатом на росії і не бути повʼязана з ФСБ? Питання....

Також він був причетний до організації 57 бригади, 34 та 17 батальйонів. Поруч з якими ми і опинилися на Луганщині на початку війни. Я не дуже вірю у співпадіння....

Все це факти які дуже легко перевірити.

Я міг би розповісти цілу купу правдивих історій аби хтось захотів їх послухати...

В батальйоні дуже важко вирішити будь які питання.

Рапорти приймають так. Спочатку його читає комбат і тільки якщо його влаштовує зміст його реєструють та вій йде в роботу. Звісно якщо його не "загубили" десь по дорозі.

Юрист батальйону попросту ховається від людей. Не відповідає на повідомлення та дзвінки.

Начмед якщо пʼяний попросту всіх посилає матом. Є запис однієї з розмов з ним. І все в такому ключі.

Купа порушень і Конституції і Законів і Статуту ЗСУ.

А найгірше, що виходу з цього батальйону немає. Тормозять всі переводи, документи губляться тощо...

Якщо немає посади в батальйоні мають вивести на воєнкомат обо за місцем комплектації або за місцем комплектації.

Або списати або призначити на посаду, знову ж таки з гідною оплатою.

Я із задоволенням або послужу в нормальній частині. Або повернуся до роботи і теж буду приносити користь.

Тож на що очікувати? Якщо закони не діють...