Цинічна Франція: чому з неї варто брати приклад?

Наразі шоста частина України окупована росією. Від десятків міст та сотень селищ залишилися лише назви та позначки на мапі. Економіка скоротилася на третину, декілька мільйонів біженців виїхали з України, понад дев’яноста відсотків державного бюджету йде на оборону країни. Європейський банк оцінює вартість відбудови України у 500-600 мільярдів євро. Знайти ці ресурси і грамотно ними розпорядитися — це найбільший виклик для України після російського вторгнення.

Проте ми не перші, хто переживає подібне.

З цієї статті ви дізнаєтеся, як Франція, попри роки окупації та участь у найжахливішій війні в історії людства, змогла не тільки відродитися, а й вивести свою економіку на новий рівень.

Здавалося б, між Францією тоді та Україною зараз мало спільного. Перед війною Франція вважалася найсильнішою державою у континентальній Європі, мала величезні колоніальні володіння у Африці та в Індокитаї. Проте економічно країна була набагато слабшою, ніж здавалася.

Уявіть собі: найновішим на 1945-ий рік підприємством був металургійний завод у Лотарингії, збудований у 1906-ому році. Вдумайтеся: найновішому заводу тридцять дев'ять років. За ці тридцять дев'ять років у Франції не з'явилося жодного нового підприємства. І навіть той найсучасніший завод збудували не французи, а німці, коли та земля ще належала їм.

Ще трохи фактів:

• Ефективність праці французького працівника була у три рази нижча, ніж американського і в півтори рази нижча, ніж англійського.

• Французький селянин забезпечував сільгосп. продукцією лише п’ятьох споживачів, в той час як американський – п’ятнадцятьох.

• Середній вік машин на підприємствах (тобто верстатів та іншого устаткування) Франції становив 25 років. У США – 5-6. У Британії 6-8, хоча там машин було вдвічі більше.

Тепер накладіть на такий стан речей німецьку окупацію (адже вся Франція була окупована). Третій Райх вів війну проти всього світу і не мав наміру розвивати економіку на окупованих територіях. Він використовував їх, як сировинний придаток, тобто викачував ресурси, вивозив обладнання до Німеччини, змушував французьких робітників працювати майже задарма. В результаті після війни французька промисловість ледве-ледве могла забезпечити потреби власного населення.

Новий французький уряд розумів, що якщо не почати діяти негайно, Франція перетвориться на слабку, економічно залежну від сусідів країну. Більше того, було недостатньо просто вийти на довоєнний рівень економіки – це означало б повернутися до ситуації, де Франція відстає від провідних держав світу на десятиліття. Треба було якимось чином перестрибнути через себе та надолужити втрачене. І, як не дивно, саме війна дала такий шанс.

Ви, напевно, чули про план Маршала. Його згадують на телевізійному марафоні чи не щотижня. Якщо стисло, це план уряду США по допомозі у відбудові післявоєнній Європи (крім соцтабору звичайно). США це робили не тому що всі люди браття, а тому що не хотіли допустити економічного занепаду країн Західної Європи, адже він зазвичай веде до зростання популярності лівих сил, зокрема комуністів. Але для понівеченої війною Європи мотиви були не такі важливі.

А от про план Моне ви, скоріше за все, почуєте вперше. Він же "План модернізації та переоснащення Франції".

Цей план Жан Моне, – політик, дипломат, та, як зараз кажуть, громадський діяч, – представив тимчасовому урядові Франції на чолі з Шарлем де Голлем (який скоро з тимчасового президента перетворився на повноцінного). Де Голлю план сподобався, і саме за цим планом відбувалася відбудова країни.

В чому, власне, полягав план.

Першим кроком було створення у 46-ому році так званих "комісій з модернізації", які координувалися Генеральним комісаріатом плану – його очолював Моне особисто. Кожна комісія вивчала стан речей у певній галузі економіки. Тобто, наприклад, текстильна промисловість, машинобудування, сільське господарство тощо. Загалом до цієї діяльності долучилися близько тисячі осіб. На перший погляд досить громіздко, але комісії складалися не з державних представників, а з фахівців, які зналися на предметі, дійсно "горіли" своєю справою та були як ніхто зацікавлені у процвітанні своєї країни. Крім того сам комісаріат був максимально дебюрократизований. Він був своєрідною надбудовою над урядом. Оскільки Моне мав статус представника прем’єр-міністра, це розв’язувало йому руки та дозволяло не узгоджувати кожен свій крок з міністерствами та департаментами.

Протягом року галузеві комісії збирали дані та пропонували свої ідеї щодо поліпшення ситуації. Комісаріат систематизував ці пропозиції і на їхній основі, маючи загальну картину того, у якому стані перебуває французька економіка, створював комплексний план модернізації.

Не станемо вдаватися подробиці, які сфери економіки комісаріат визначив, як пріоритетні - в Україні вони все одно будуть інші. Але треба сказати про головний принцип, яким керувався Комісаріат.

Цей принцип - прагматичність. Головним джерелом фінансування Плану були кредити зі США. На досить вигідних умовах, часто майже безвідсоткові, але суть кредиту в тому, що рано чи пізно ці гроші треба буде повернути. Тому позикові кошти спрямували не на будівництво житла та кінцеве споживання, тобто їх не "проїли", а вклали у розвиток пріоритетних галузей. Ці галузі, як паротяг, мали тягнути за собою французьку економіку, стимулювати її зростання. Модернізація цих галузей запустить ті самі процеси у всіх інших, вважав Моне. Це виглядає скидається на нехтування потребами громадян та виглядає цинічно, проте насправді, у довгостроковій перспективі, це йшло їм на користь. Адже будівництво житла та задоволення інших потреб, яким би важливим це все не було, не принесе грошей. Якщо Франція не заробила б гроші, щоб погасити цей кредит, довелося б брати інший, заборгованість за ним була б більша, а грошей як не додавалося, так і не додається, тому третій кредит, за яким заборгованість була б ще більша… і так до безкінечності.

Звичайно ж, план Моне мав певні недоліки та ризики, що витікають з його переваг. Він передбачав досить жорстку централізацію. Держава контролювала його виконання, втручалася у роботу підприємств або брала їх під власне управління. Через це державний сектор в економіці становив 1/5 частку. Чим поганий надмірний вплив держави на економіку українцям, що мають за плечима радянське минуле, пояснювати не треба. До того ж, крім суто економічних проблем такий устрій часто веде до диктатури або автократії. Шарль де Голль був у влади, як тимчасовий та як повноцінний президент з 44-го по 69-й – 25 років. Для порівняння, путін у влади 22 роки, Гітлер керував Німеччиною 12 років, а Сталін СРСР – 24.

Крім того непопулярні заходи викликали страйки та протести.

Попри це загалом можна сказати, що Моне досяг своєї мети. Достатньо подивитися на сучасну Францію: шоста у світі економіка, що випереджає таких монстрів, як Індія, Бразилія та Італія. Член Євросоюзу та НАТО, одна з найзаможніших і найвпливовіших країн світу. З початку 50-их і аж до початку 70-их щорічне зростання ВВП становило 5 % - це був найвищий показник серед економічно розвинених країн за виключенням Японії.

Отже, на що нам треба звернути увагу.

1. Війна, яка дуже згубно вплинула на і без того слабку економіку Франції, стала одночасно шансом щось змінити. Тут одразу згадується затаскана цитата Рейгана: "якщо написати слово "криза" китайською, то воно складатиметься з ієрогліфів "труднощі" та "можливості"". Франція не стала пасивно чекати на допомогу від союзників, хоча сил самої країни було явно недостатньо. Коли Франція прийняла допомогу за планом Маршала, вона вже мала добре продуману стратегію того, як вона використає цю допомогу. Вчитайтеся у саму назву "план модернізації та переоснащення". Не "відбудови", не "відновлення", "реконструкції" тощо. Чому? Тому що Моне і уряд усвідомлювали, що до війни Франція була економічно слабкою, а система - неефективною. Їм, як і нам зараз, треба було не відбудувати колишню Францію, не повернутися до того, що Франція мала до війни. Їм треба було перебудувати країну, перезапустити її, враховуючи помилки минулого. Франція не просто відновилася, вона переродилася у набагато більш потужну державу.
2. План відбудови та процес виконання були максимально дебюрократизовані та централізовані. Якби всі ті галузеві комісії діяли без координації Комісаріату плану, Франція мала б безліч окремих ініціатив. Вони були б не пов’язані між собою, інколи взаємовиключні, вони не дали б такого потужного результату, як план Моне. Усі ресурси, скеровані на перебудову, розподілялися одним лише Комісаріатом. При цьому Комісаріат плану мав достатньо важелів, щоб втілювати свої ідеї у життя. План мав значення чи не конституційного рівня. Йому підпорядковувалося усе, що робив уряд у післявоєнний період.
3. Галузеві комісії складалися з компетентих фахівців, що щиро прагнули процвітання своєї країни.
4. Позикові гроші були скеровані в першу чергу на модернізацію тих галузей, які могли стати основою нової економіки Франції і приносити реальні прибутки.
5. Комунікація між владою та населенням була ефективною. Уряд пояснив, наскільки важливо, щоб кожен француз працював на розбудову своєї країни і навіщо потрібні непопулярні заходи. Це стосувалося не тільки робітників на заводах, а й бізнесменів усіх рівнів, буквально кожного француза.

Звичайно, є багато відмінностей між Францією тоді та Україною зараз, це зовсім різні контексти. Є велика різниця навіть між тим, як працює економіка у 20-ому та 21-ому сторіччях. Є багато нюансів, які треба враховувати, не можна просто скопіювати, план Моне - це не готове вирішення всіх проблем. Але, все ж, ми можемо запозичити сам принцип, саму суть плану. Плану, завдяки якому Франція змогла не тільки відновитися після найстрашнішої в історії людства війни, а й використала цю скруту, щоб досягти найбільшого за свою історію розквіту.