Інтелектуальний фронт: що стане нашою перемогою?

На днях Павло Казарін слушно атакував радянський штамп "економічний фронт", написавши, що існує тільки економічний, культурний, інформаційний тощо тил. Справжній фронт лише у шанцях.

Оскільки економіка та інші сфери життя в нас не переведені на воєнні рейки, з автором важко не погодитись. Втім є сфера, де точно розгорнутий другий фронт, на якому тривають справжні інтелектуальні бої. І від результатів цих баталій результат російсько-української війни залежить ненабагато менше, аніж від бойових зіткнень на справжньому фронті. Якщо не вірите, почитайте нещодавню дискусію на шпальтах Foreign Affairs, коли і як має завершитись російсько-українська війна чи бодай її гаряча фаза.

Головне питання, навколо якого точаться ці запеклі інтелектуальні бої – що вважати нашою перемогою? Здавалося б усе просто: як формулює відповідь українська влада, перемога – це повернення контролю, а отже суверенітету над усіма українськими територіями в міжнародно визнаних кордонах.

Втім уявимо, що до кінця року ми проведемо парад перемоги в Севастополі. Чи змириться з такою принизливою поразкою Росія? Чи припинить обстрілювати балістичними ракетами та дронами-камікадзе наші міста? Чи не готуватиме "третю українську війну", як готувала після підписання Хасавюртівських угод Другу чеченську? На жаль, вихід ЗСУ на міжнародно визнані кордони аж ніяк не стерилізує агресивний реваншизм Росії. Ба більше, без "метаної" (від грецького слова μετάνοια — "жаль, розкаяння у скоєному, покаяння") російського суспільства програш Росії у поточній війні лише каталізує ресентимент, на хвилі якого до влади може прийти не менш цинічний, але набагато радикальніший за путіна лідер…

Не вірите – спитайте у Ізраїля, який виграв всі свої гарячі війни, але досі не виграв тривалий мир. До того ж Україна сьогодні, на жаль, далеко не Ізраїль, а Росія – за всіх своїх проблем – досі набагато потужніша за арабських радикалів…

Варіант номер два. Зміна режиму в Кремлі. Вельми туманна перспектива. Чи готові ми вкладатися своїми ресурсами в розбірки між баштами Кремля? Чи є у нас такі сили та засоби, аби гратися у внутрішньоросійські розбірки? Чи громадянська війна, на порозі якої зовсім нещодавно опинилась Росія, справді в наших інтересах? Чи не народить сучасна російська смута чергових леніна з троцьким, які безжальним терором мобілізують мільйони слухняних рабів і почнуть буквально втілювати в життя гасло відомої радянської пісні: "Ми за ценой не постоим!". Як це працює можна було подивитись в перебігу Бахмутської операції, в який Пригожин без жодних вагань поклав десятки тисяч росіян за руїни містечка, яке не мало жодного стратегічного значення…

Звичайно, найбільш близький нам історично приклад – Друга світова, коли Німеччину та Японію лікували від агресивного мілітаризму окупацією, демілітарізацією та розміщенням на їхній території американських військових баз. Обом країнам така шокова терапія безумовно пішла на користь. Але боюсь в планах наших союзників такий варіант не розглядається навіть як варіант "z". А в нас наразі немає жодної спроможності (і я сподіваюсь – бажання) знову реколонізувати Східноєвропейську рівнину, як робили наші предки тисячу років тому.

Я навмисно виношу за дужки питання ціни реалізації будь-якого з окреслених вище сценаріїв. Насамперед ціни як кількості санітарних та безповоротних втрат, але також зруйнованих міст, селищ, обʼєктів критичної інфраструктури тощо…

Європа відбудувалась після жахіть Другої світової саме завдяки тривалому миру, ціною якого було визнання реалій розділеного континенту та залізної завіси між двома його частинами.

Звичайно питань набагато більше, але обговорювати їх докладно – явно не формат допису у Фейсбуці. Все, що я хотів тут продемонструвати, це що концепт нашої перемоги набагато складніший та багатогранніший, аніж вигнати останнього російського солдата (чи таки "москаля"?) з української землі. Ба більше, туманність, непроговореність, брак консенсусу щодо цього концепту – основна причина стратегічної невизначеності, яку Захід так майстерно продемонстрував Україні у Вільнюсі.

Бо Захід не має відповіді (принаймні консолідованої), що робити з Росією, окрім того, що вона має бути покарана за напад на Україну. А концепт української перемоги нерозривно звʼязаний з цим питанням, точніше з відповіддю на нього.

Тому досі альянс наших союзників виходить з концепції "Україна не має програти", що направду вже доконаний факт. Аби схилити їх до перегляду формули на користь "Україна має перемогти", ми маємо не тільки героїчно вигризати наші землі на Півдні і Сході, а й почати важку роботу на інтелектуальному фронті. Бо дивним чином дефініція нашої перемоги тільки здається простою та очевидною. Насправді ж її концептуалізація, продумування, вербалізація та відливання у чіткі формули – головний виклик перед українськими (і не тільки) інтелектуалами, наш справжній інтелектуальний фронт.

Бо дуже важко досягнути того, чого ти сам чітко не уявляєш.