З надією на нового міністра культури…

Сподіваємося, що нарешті влада дотримає свого слова, і на нашій українській землі затріумфує справедливість

Понад 30 років триває протистояння між римсько-католицькою парафією св. Миколая в Києві та нашою державою, тобто її владою, яка, декларуючи антикомуністичні гасла, водночас культивує найгірші радянські традиції та принципи панування. Кожна каденція українських урядовців, незалежно від партійних кольорів, не бажала керуватися засадами моралі, на якій ґрунтується людська цивілізація. А одна із них – засада справедливості: віддати кожному те, що йому належить. І як би державна влада не впиралася, духовні віковічні закони моралі діють незалежно від волі чи намірів будь-кого з людей, адже жодна сила, влада чи спільнота не здатні подолати волю Творця, зокрема здолати Його Церкву, яка є не тільки видимою організаційною структурою, а насамперед – Містичним Христовим Тілом.

"Сам не гам і іншому не дам", – так можна охарактеризувати нашу державну політику щодо костелу св. Миколая впродовж останніх 32 років. Сумно спостерігати, як Церква, моральний компас і консолідатор суспільства, хоч і відділена від держави, досі перебуває у залежності від рішень та настроїв чиновників. Ознакою зрілості будь-якого суб’єкта міжнародного права є безапеляційне дотримання конституційних норм – реституція церковного майна та забезпечення прав і свобод релігійних організацій, що має неабияке значення для становлення і розвитку держави. У нас, на жаль, з одного боку, чиновники заявляють про європейський шлях розвитку, а з іншого – всіляко перешкоджають і намагаються маніпулювати правами римсько-католицької парафії св. Миколая в Україні.

Ставлення чиновників, зокрема Міністерства культури та Офісу Президента, до київської парафії св. Миколая викликає не лише подив, а й занепокоєння. Окремі представники МКІП вважають римсько-католицьку парафію св. Миколая ледь не ворожою організацією, вигадуючи і поширюючи різні наклепи, як наприклад, що орган начебто спалили католики, тому органісти не можуть проводити репетиції, або говорять навіть таке, що парафія насильно захопила костел. Зі свого боку ми можемо сказати, що повномасштабна агресія, яка триває вже понад 510 днів, стала екзаменом для кожного в українському суспільстві і безпомилково виявляє те, хто ким є.

Римсько-Католицька Церква є найбільшою християнською спільнотою у світі (майже півтора мільярда вірян), що виконує не тільки духовну функцію, а й займається організованою благодійною діяльністю у всьому світі, зокрема і в Україні. Наприклад, Карітас з лютого 2022 року взяв на себе організацію та опіку над українськими біженцями в Європі, забезпечує гуманітарною допомогою постраждалих у прифронтових населених пунктах. Римсько-католицькі парафії в Україні з початку повномасштабної війни створили волонтерські центри, звідки сотні тонн допомоги надходять у постраждалі регіони України.

Водночас в Україні досі є сотні парафій, що позбавлені можливості володіти й опікуватися власними храмами, які власноруч і за власні кошти збудували попередні покоління парафіян. Серед них – яскравий приклад Миколаївського костелу у Києві, парафіяни якого не можуть ним ні володіти, ні реставрувати, ні повноцінно користуватися, бо українська влада вперто відмовляється повертати Церкві її святиню. Держава, попри закон та власні обіцянки, продовжує окупувати костел так само, як росія окупувала наші землі на сході.

Неповернення досі костелу св. Миколая у власність парафії – це велика політична помилка за 32 роки незалежності України, що зокрема виявляється тепер, під час війни. Адже саме європейські католицькі країни, такі як Польща, Іспанія, а також президент США Джо Байден, католик за віросповіданням, найбільше тепер допомагають нашій країні. Якщо раніше неповернення костелу у власність парафії саботувалося політичними рішеннями, і зокрема за часів Януковича основним вектором на РПЦ, то тепер незрозуміло, чому влада, яка офіційно зобов’язалася повернути костел парафії св. Миколая до 1 червня 2022 р., досі не виконала цього. Таку затримку можна пояснити війною, але складається враження, що держава, зокрема Міністерство культури і інформаційної політики, просто використовує кожну причину, щоб не віддати взагалі.

Попри всі перешкоди віряни продовжують боротися за свою власність. Упродовж багатьох років храм виконував світську функцію як Будинок органної музики, за винятком годин визначених для звершення Святої Літургії. Проте з першого дня повномасштабної війни святиня функціонує згідно зі своїм призначенням: тут звершують Богослужіння і водночас надають різноманітну допомогу, підтримуючи постраждалих людей та надаючи тимчасовий прихисток вимушеним переселенцям. На превеликий жаль, ця будівля після багатьох років господарювання, а радше безгосподарності її горе-власників, перебуває в жахливому аварійному стані.

Сьогодні, коли очікуємо на зміну міністра культури, в серцях знову жевріє надія, що новий міністр, – як зобов’язує до цього його посада, – буде служити громадянам України, а не наживатися на них, і його слово, як представника влади, матиме хоч якусь вагу і значення, а не буде пустопорожніми і брехливими обіцянками. Отже, попри гіркий досвід і розчарування, сподіваємося, що нарешті влада дотримає своє слово і на нашій українській землі здолаємо як зовнішнього, так і внутрішнього ворога, і врешті-решт справедливість затріумфує.