Грузія 2008: чи вивчений урок?

2008 року до Тбілісі я прилетів не 9, наступного дня після початку війни, а 12 серпня. Бо домовитися з редакціями - на це пішов час. Мене в складчину послали Радіо "Свобода" і "Газета по-українськи".

Про ту війну треба писати ще раз і ще раз. Бо це була не просто рядова битва. Це був перший крок на шляху до сьогоднішньої бойні в Україні. Світ ще тоді почав ховати голову в пісок. Доховався до найбільшої після Другої світової війни в центрі Європи. Якби ж тільки Захід. І велика частина нашого суспільства не вірила, що його будуть знищувати. Крим вже був окупований, на Донбасі стріляли, а багато з наших співвітчизників з сарказмом промовляли фразу: “А то путін нападе”. Геть втратили інстинкт самозбереження.

Я поселився в готель і зразу пішов на проспект Шота Руставелі, де відбувався мітинг на підтримку Грузії. Коли я туди підходив, то чув голос Віктора Ющенка, тодішнього президента України — він саме виступав у той час. Він запросив президентів Польщі, Литви, Естонії і прем’єр-міністра Латвії до Грузії. Крім того, він передав грузинам частину нашого ППО. Серед українських політиків найвищого рангу він єдиний повівся гідно. Всі інші або підтримували росію, або займали дуже слизьку позицію. Як би пафосно це не звучало, але він тоді врятував честь України.

Війною в Грузії росія наважилася порушити світовий порядок, який встановився після Другої світової війни. Власне, 2007 року путін на Мюнхенській безпековій конференції оголосив війну Заходу, існуючому світовому порядку. Тоді його слова, якщо і почули, то не надали їм значення.

А наступного року він почав реалізацію своїх планів. Звісно, формально накази віддавав дмітрій медведєв, але всім чудово відомо, що він був просто маріонеткою в руках путіна.

Я на власні очі бачив, що дорога на Тбілісі була відкрита. Там вже не було грузинської армії. Навіть грузинських блок-постів не було. Стояли лише російські. Але росіяни зупинилися.

На російському блок-посту. 

Чому? Бо президент США Джордж Буш послав до Чорного моря кораблі 6-го американського флоту. Коли їхній озброєний крилатими ракетами флагман "Mount Whitney" пройшов Босфор — тоді росіяни зупинилися. Президент США показав росіянам кулак і вони злякалися.

Але на виборах переміг псевдомиротворець Барак Обама, який, замість покарати злочинця, зайняв навіть не пасивну, а активну проросійську позицію - влаштував з москвою перезавантаження.

А лицемірна Європа теж заплющила очі. У звіті комісії від ЄС Гайді Тельявіні, швейцарської дипломатки, було сказано, що війну почала Грузія, і відповідальність покладалася на обидві країни. Саме так: вовк і заєць мають однакову вину, коли вовк зайцем обідає.

Для путіна це був безумовний сигнал. Так званий цивілізований світ продемонстрував відсутність яєць. Він дав путіну зрозуміти: ти можеш робити все, що хочеш — тобі за це нічого не буде. Хіба що посварять про людське око.

Заради справедливості треба сказати, що і Україна легковажила тоді. Обраний на чесних виборах проросійський Віктор Янукович на догоду Росії відмовився від курсу на НАТО і домігся позаблокового статусу для України. Він зі скандалом підписав так звані харківські угоди, які на багато років продовжили перебування російського Чорноморського флоту в Криму. Крім того, він призначив донедавна громадянина РФ Павла Лебедєва міністром оборони України. Той інтенсивно запроваджував ідеологію дружби російської й української армій. Ну і роззброював українську армію.

Потім був Крим. І Захід знову зайняв позицію умиротворення агресора. Захід всіляко тис на Україну в кулуарах, що вона не відкривала вогонь у відповідь. Литва була і залишається безумовним другом України. Але її тодішній посол в Україні Пятрас Вайтєкунас озвучив, як мені здається, колективні страхи Європи. І не лише Європи, але і США. Він сказав, що нині росія протиставила себе світу, а якщо проллється кров, то конфлікт між росією і світом перетвориться на локальний конфлікт, ніхто не стане розбиратися, хто правий, а хто винний. Що це як не позиція догоджання агресору? Ще раз повторюся: це говорив посол однозначно дружної до нас країни. А що робилося в головах інших діячів у Європі — можна собі лише уявити.

Санкції, звісно, наклали. Але з висоти сьогоднішнього дня зрозуміло, що то були комарині укуси. росія негайно поширила свою агресію на Донбас.

Навіть після цього Захід продовжував догоджати агресору. Найбільш кричущою демонстрацією цієї політики було будівництво Північного Потоку-2, який споруджувався з боку москви з суто політичною метою - позбавити Україну прибутків від транзиту газу і спонукати Європу заплющити очі на майбутні путінські витівки в Україні, адже газ до ЄС постачався б безперешкодно.

Навіть сьогодні на Заході є купа політиків-лицемірів, які готові ублажити путіна за рахунок України. А наш головний партнер США однією рукою збирає Рамштайни, а іншою гальмує допомогу. Вони все ще бояться. В них досі трусяться жижки. Ніяк не можуть второпати просту істину: путін розуміє лише силу. Будь-які спроби говорити з ним по-людськи сприймаються ним як кволість.

Трохи спогадів. Коли я приходив до грузинів, які втекли з окупованих територій, то вони всі підряд висловлювали жаль, що не можуть прийняти мене у своїх будинках. Таким чином вони підтверджували розповіді про особливу грузинську активність. А ще я відчув, що грузини мають особливий сантимент до українців. Не знаю, за що вони нас так полюбили. Але це факт.

Втікач з окупованої території. 

На російському блок-посту крутилися селяни із сусідніх поселень. Я запитав їх, що вони тут роблять, адже це вороги, які окупували частину Грузії. Один з них 35-річний на той час Звіад Хачірашвілі сказав мені, що це генерали вороги, а тут прості люди. І почав запрошувати мене з колегою до нього додому пообідати.

Я запитав у російського офіцера, чому він дозволяє стороннім людям перебувати на блок-посту. Він відповів, що, на відміну від чеченців, грузини нічого поганого йому не зробили. Я нагадав, що він же стріляв в них. “Ми виконували наказ”. Він опустив очі в землю і мені здалося, що йому стало соромно.

Грузинський селянин обнімається з російським офіцером. 

Мене також дивували контрасти. Я їду в автобусі. І чую, що здійнявся якийсь галас. Прошу сусідку по сидінню пояснити, в чому справа. Вона каже, що зайшов втікач з окупованих територій і розказує, що російські танки топтали (вона саме це слово вжила) мирних мешканців.

Потім заходжу в ресторан пообідати. Бачу, що в сусідньому ресторані грають весілля. Це в той час, коли президент Саакашвілі оголосив триденну жалобу.

Та коли почалася війна проти України, я побачив, що ми мало чим відрізняємося. Пригадую, що після звільнення Слов’янська на початку липня 2014 року я першою електричкою поїхав до Харкова. Я кілька днів провів у містах, де не було води, електрики, де майже не працювали магазини. Виходжу на вокзалі у Харкові. А тут просто на привокзальній площі працює музичний фонтан, народ розслаблено п’є пиво, гуляє, демонструючи повну безтурботність. І це за чотири години електричкою від війни.

Наостанок дозволю собі дещо суб'єктивне. В Грузії я мав кумедну історію, коли мене ледь не прийняли за російського шпигуна. Це через брак досвіду. Це була перша війна, де я побував. Я написав про це колонку в тодішню "Телекритику". І під нею з'явилася купа коментарів від диванних воїнів, більшість з яких насміхалася, засуджувала, писали, що це я і мій колега вирішили пропіаритися.

Мене вже взагалі важко чимось дістати чи образити. На ображених воду возять. Я спокійно до кпинів ставлюся. Але подібні випадки сформували в мене тверде уявлення, що найбільш язикатими (пи**ливими) є саме диванні воїни, які самі нічого робити не вміють, але завжди знають як треба. Прочитати можна тут.

Трохи реклами. Моя книга воєнної прози “Репортер Волковський”, в якій частково відображено грузинські враження, продається у книгарні “Сяйво”. Або можете до мене звернутися на пошту [email protected] . Якщо хтось хоче англійською, то вона видана у США і її можна знайти на “Амазоні”.