Вона не любила жасмини та соняшники (Оповідання)

Вигорілі соняшники під вікном псували їй настрій найбільше. Ні, звісно, це було не так, адже найбільше псували настрій діти. Їхні крики щоранку. Ох. Як же ж вони волали на цьому стадіоні під час своїх уроків фізкультури. Сміттєвоз стогне, як поранена доісторична тварина, діти репетують, вчителі верещать ще сильніше. Кожного ранку вона намагалася сховатися від цього ґвалту у своїй улюбленій верблюжій ковдрі - з червоними та білими квітами, - та марно. Тому вона їх - дітей - ненавиділа. Бо вони псували їй настрій. І вже потім у цьому списку йшли вигорілі соняшники. Нагадування про недосконалість і несправедливість життя. 

Вона не розуміла і не хотіла, навіть не збиралася зрозуміти цей новий світ. Він був ніби насмішкою над усім її життям. Він лякав та обурював. Діти з телефонами, жінки в поліцейській формі, підлітки з грошима, які  незрозуміло звідки в них взялись, мова, все-все-все. Це було знущанням і вона відчувала себе жертвою. Так-так - жертвою! І це було неприпустимо. У неї мало бути нормальне життя, а не у всієї цієї наволочі.  

Чи не найгіршим було те, що її однолітки майже не підтримували її. Чоловіки були надто слабкими, з усіх точок зору, і помирали раніше за жінок. Ті, що залишилися в живих, намагалися розмовляти новою мовою; і дружини їх були не кращі за них. Як же вона шкодувала, що у лютому та березні 2022 року її не було у Києві. У своїх думках вона наводила, здавала, звинувачувала і навіть виносила вироки. Вона б їх усіх би тут пошикувала, нікому б просто так нічого не минулося. 

Вона жила у світі, якого давно не було, і любила лише його. Це була специфічна любов, бо вона любила ненавидіти, а всі інші почуття важко було навіть близько прирівняти до чогось схожого на кохання. 

Ви спитаєте звідки я стільки знаю про неї. Це справедливе питання. Однієї ночі, вже після початку комендантської години та навіть після оголошення повітряної тривоги, я визирнув з вікна, щоб глянути чи не вимкнули світло у сусідньому домі, і, раптово, побачив її. Вона крадькома дійшла до наших кущів жасмину - нещодавно підрізаних, слід сказати - та почала відламувати молоді, живі гілки. Саме тоді я зрозумів і хто це робить (бо це було не вперше), і що відбувається у її голові. Мені чомусь здавалося, що вона плаче, хоча, скоріше, мені хотілося, щоб це було так. Що я знав точно, так це те, що вона ламає гілки жасмину від безпорадності й того, що світу було байдуже на її ненависть на нього і на нас усіх. Вона могла б зламати усі гілки, якби їй вистачило сил, але вона не могла змінити того, що помирала, а навкруги стільки всього тільки починало жити.