Модернізація менталітету

Україна розвивається. Розвивається сама Українська Нація. Модернізація українського національного менталітету – це тривалий і складний процес змін у світогляді та цінностях українського народу, який відбувається під впливом різних факторів, таких як освіта, масова культура, економічні зміни та політичні події, революції та війни.

Український національний менталітет є складним та багатогранним, але є деякі основні риси та характеристики, які можна виокремити. Це волелюбність, гостинність та теплота, сімейні цінності, повага до старших, прихильність до природи та землеробства, толерантність та співчуття, творчість та мистецтво, духовна спадщина та релігійність.

Ступінь національного патріотизму стала визначною рисою українського менталітету, яка дозволила навесні 2022 року відбити повномасштабну страшну навалу російського ворога та відстояти своє право на Незалежність та Суб’єктність. Війна з росією, яка розпочалася ще в 2014 році, є одним із найважливіших моментів в історії модернізації українського менталітету. Війна показала, що українці готові захищати свою державу та цінності. Це призвело до зростання громадянської свідомості та активізації громадянського суспільства.

Добрі, творчі, щирі, працелюбні, сміливі, щедрі… Все в нас є. То чому ж так важко нам, українцям, жити? На власній, Богом даній, землі, у власній країні? Чому ми досі не можемо досягти стану ідеальної Нації, для себе, нащадків, майбутнього? Що заважає? Війна з наглим ворогом? Безумовно. Але й без зовнішнього ворога, тим більше, що він лише активував нашу, українську, мужність та героїзм, за сотні років історичного розвитку та за десятки років Незалежності, нам так і не вдалося побудувати нашу Омріяну Країну та сформувати Ідеальну Націю Українців.

Що ж заважало та заважає такій модернізації українського менталітету? Вади. Наші, українські, особливості та вади характеру, що, за складних умов розвитку українського суспільства, заважають нам стати розумнішими, кращими, щасливішими. І, в першу чергу, заважає те, що ми соромимося визнавати ці вади, обговорювати їх та знаходити механізми використання наших особливостей не на шкоду, а на допомогу нам самим у нашому розвитку.

Якось вже так історично склалося, що ми, за допомоги різноманітних експертів, завжди себе виправдовуємо нашою, національною, «постгеноцидною травмою» та «колоніальним синдромом». Немає ніяких сумнівів, що Голодомор 1932-1933 років, який забрав життя мільйонів українців, став страшним травмуючим фактором, що призвів до формування низького рівня довіри до влади та інституцій наступних поколінь українців.

Колоніальний синдром є наслідком тривалої російської та радянської колонізації України. Ця колонізація призвела до того, що українці часто відчували себе меншими за своїх російських та радянських панів. Але, після того, як ворог отримав «по щах» у 2022 році, мабуть, цей «синдром» вже можна було і забути та викреслити його з переліку руйнівних для менталітету нації факторів.

Але чому ми практично ніколи не говоримо про те, що заважає нам на всіх рівнях, починаючи з побутового та закінчуючи геополітичним самоусвідомленням та позиціонуванням? А «такого» – на жаль – багато.

Питання про те, чи є українська нація «інфантильною», є предметом дискусії. Немає однозначної відповіді і вона залежить від того, як визначається інфантильність і як вона оцінюється. Термін "тотальна інфантильність" вказує на загальне незріле поводження, яке відображається в дитячих або несамостійних поведінкових реакціях та відношеннях. Загальний та стереотипний погляд на велику групу людей, таку як українська нація, як тотально інфантильну, є спрощенням та перебільшенням.

Чи можуть бути українці, які вже продемонстрували значний прогрес у напрямку незалежності та самодостатності, гордий і самостійний народ, який не терпить колонізації, бути інфантильним? Чи завжди ми, українці, поводимо себе, як дорослі, розумні та розважливі люди? Якщо відверто відповісти на це запитання, то – ні, далеко не завжди. Певна дитячість та недбалість по відношенню до себе та оточуючого суспільства і держави взагалі в нас є.

Як і потужний комплекс «меншовартості»…

Чомусь ми вважаємо себе такими, що поступаються американцям чи європейцям. Чому? Українська нація пережила історичні та соціокультурні виклики, які могли вплинути на формування самосвідомості та сприйняття себе. Протягом історії України були періоди підпорядкування, колонізації, культурного впливу та тиску з боку інших країн та народів. Але ж більшість народів теж розвивалися та зростали далеко не у тепличних умовах. То чому ж на нашу колективну свідомість так вплинули негаразди минулого? Адже за практично всіма характеристиками ми, українці, щонайменше, не поступаємося іншим націям!

Коріння нашого загального «синдрому жертви» теж знаходяться у давнині. Так вже сталося… Є величезна надія на те, що ворожа агресія та НАША ПЕРЕМОГА назавжди знімуть з нас невпевненість у собі та своїх власних силах. Усі надбані «історичні синдроми» підуть у небуття і вже ніщо не заважатиме Модернізації українського національного менталітету та формуванню нашої національної свідомості. Та тішити себе сподіваннями на те, що «війна нас виправить», не варто. Тим більше, що війна, на жаль, не виправить те, що, на думку експертів, є однією з найголовніших бід України – непрофесіоналізм!

Так, українська армія, Захисники України, пройшовши через горнило кривавої війни, вже є справжніми професіоналами. А усі інші? Як ми пишемо Закони? Як ми приймаємо невиважені рішення? Як, врешті-решт, кожен з нас виконує свої професійні обов’язки? Ну, відверто, не брешучи собі? У широкому загалі? Від двірника до міністра чи вище? Чому нам самим так соромно буває за себе і Україну, коли ми бачимо сміття біля будинків, чи проект Закону, який суперечить Конституції і викликає відразу до «професіонала-законотворця»?

В Україні не має грошей? Ні. Вони були, є і будуть. А от від непрофесійного використання коштів треба позбавлятися. І мова тут навіть не про корупцію! То інше. То – смерть України, яку треба випалювати вогнем! Але ж як багато ми втрачаємо ресурсів від нашого непрофесіоналізму, що відверто можна назвати дурістю!

В України немає справжніх професіоналів своєї справи? Ні. Але якось так вже сталося, що справжні професіонали будь-якої справи дуже «тихі» і «не пробивні». А галасливі та дурні впевнено лізуть по щаблях зростання кар’єри і потім нікчемно керують професіоналами, змушуючи останніх «шукати щастя» у іншому місці, за кордоном…

Чому українці часто відчувають, що їхня держава не може їх захистити від внутрішніх проблем та негараздів? Адже це, врешті-решт, приводить до недовіри до уряду, правоохоронних органів та інших інституцій! Дякувати Богу, армія України змогла зламати плани ворога та захистити більшість населення країни від окупації! То чому ж інші державні інститути не можуть захищати нас так же вправно, як військові? Не під час війни (чи то військового стану, до речі, теж питання!), а у мирний довоєнний час. Адже упродовж усієї нашої Незалежності постійно виникали питання у простих українців «чому?»!!!

Самосвідомість… Поки ми самі не усвідомимо, що «не тупі, не скривджені, не каліки, не нещасні за визначенням», ми не станемо повноцінною щасливою Нацією. І починати треба з того, щоб перестати собі брехати та шукати виправдання у глибині століть! Україна є «тут і зараз». І ми повинні жити у ній сьогоденням, а не психологічними травмами минулого! Жити сьогодні і будувати своє власне майбутнє – те, що ми залишимо українським нащадкам. Вони і так хворітимуть на власні хвороби, то навіщо їм зайвий тягар? Не забути гірке минуле, ні!

А пам’ятати нас - попередників, свою Націю - Переможцями негараздів, що виправили помилки та забезпечили модернізацію українського національного менталітету на краще!