Людська нора

Це я в норі. Не в лисячій, і не в заячій, а в людській. Людська нора: коли я говорю це словосполучення вслух, то звучить воно якось геть безглуздо. Ну, мозок ж знає, що люди в норах не живуть. Тобто, знав.

В ту ніч у норі спав я, зараз хтось інший, але вона не пустує майже ніколи. Саме ця - на бахмутському напрямку, але по лінії фронту їх розкидано сотні і тисячі. Наче у нас тут завівся якийсь польовий народ, якому чужі блага цивілізації з його сервісами доставки і стічною каналізацією. Така собі суміш хобітів і гномів з АК74 замість молотів і в "ловах" поверх волохатих ніг. Зрештою, може так воно і є. Щось цих людей таки відрізняє.

Через близькість до ворога нормальні фортифікаційні роботи тут вкрай ускладнені. Важко, знаєте, тягати колоди, коли над тобою весь час дзижчить російський дрон. Ну чим не всевидюче Око Сарумана?(вибачте, більше відсилок до Толкієна не буде). В норах люди сплять, коли можна спати і їдять, коли можна їсти. А ще ховаються від скидів і обстрілів. Нічого магічного в норі, звісно ж, немає. Це невелике бокове заглиблення в окопі, куди можна швидко пірнути, коли падає вже геть близько. Якщо уламки розлетяться окопом, то є шанс, що в норі залишишся цілим. Я ще, оскільки її намагаються роботи якомога компактнішими, то лежачи в ній в суцільній темряві посеред ночі, можна чітко уявити, як почуває себе людина в могилі. Хіба може в могилі трохи зручніше, бо в норі доводиться лежати в бронежилеті і в шоломі. Моя спина цього не оцінила, тому спокою я там не віднайшов. Воно, звісно, й на краще, я не скаржусь.

І ще проблема в тому, що до тої довбаної нори треба якось добратись. Броньовик на якому ми їхали на позиції вивантажив нас за пару кілометрів від неї, разом з усім мотлохом і зброєю. Так, все що треба для життя "польовий народ" мусить принести на своїх спинах. Води ти вип'єш рівно стільки, скільки зможуть винести твої руки. Це вже не кажучи про БК, яке точно не менш важливе на передовій, але, бляха, важче.

Вночі ліхтариків вмикати не можна, а ще не можна зупинятись і відволікатись не щось інше, окрім дороги. Річ у тім, що іноді трапляються мінні поля. І проходи у них знає тільки той, хто веде групу і йде ця група, намагаючись наступати один одному в слід. Виходить так собі, але втомлює значно більше, спотикаючись і ковзаючи зрошеною травою. От доповзаєш ти до своєї нори, лягаєш весь мокрий щоб віддихатись, на обличчя тим часом осипається суха земля, а тіло починають бити дрижаки, бо піт вистигає скоро, а ночі на Донеччині геть не такі, як зараз в Києві. І у цей самий момент до тебе доходить - усе це було лиш короткою прелюдією. Яскравим спомином, який ти опишеш потім в ФБ. Найвачже ж лише починається.