Уроки військового перевороту у Чилі 50 років тому.

50 років тому, у вересні 1973 стався військовий переворот у Чилі. Подія, як то кажуть, outstanding сама по собі, в ній багато цікавих деталей, а також з неї можна взяти кілька важливих уроків. Які людство загалом має тенденцію підзабувати з роками.

Отже, станом на початок вересня 1973 року чинним Президентом Чилі був Сальвадор Альєнде  – прокомуністичний політик, автор висловлювання «наш батько сталін», великий прихильник есесесер, дружив з Кубою та комуністичним В’єтнамом.

В США його дуже не любили, адже вели політику стримування комуністичної загрози.

Альєнде прийшов до влади повністю законно (хоча й з четвертої спроби), та за підтримки народу. А також за підтримки сов’єцького союзу, адже його передвиборчу кампанію фінансувало кдб, на смішну за нинішнім часом суму близько 450 тис. дол. ЦРУ, відповідно, фінансувало кампанію «чорного піару» проти Альєнде, приблизно на ту ж саму суму. І одночасно встановлювало зв’язки з військовою опозицією.

Суть «економічних реформ» Альєнде після отримання влади полягала у наступному: націоналізація стратегічних підприємств та великих банків, «здержавлення» сільського господарства, замороження цін, підвищення зарплат та пенсій, сумнозвісне «імпортозаміщення». Автори таких «реформ» були дуже недосвідченими у питаннях економіки і намагалися реалізувати утопію, яка, цілком очікувано, призвела до зворотного ефекту.

Усі проблеми економіки затикалися друкувальним верстатом, і тому наприкінці правління Альєнде інфляція становила 500-600%, а реальні зарплати стрімко знижувалися.
При цьому для придушення протестів застосовувалася груба сила: наприклад, силою армії було придушено півторамісячний страйк 40 тисяч далекобійників.
У парламенті про-президентська партія отримала 43%. Опозиція отримала 57%, але не могла набрати 2/3 голосів, щоб оголосити імпічмент Альєнде.

Мало хто знає, що 29 червня 1973 року відбулася невдала спроба військового перевороту, у придушенні якого брав участь Аугусто Піночет. Причому настільки завзято, що Президент Альєнде призначає його головнокомандувачем Сухопутних військ Чилі.
А вже за 19 днів після того Піночет сам очолить державний переворот, який призведе до смерті його патрона.

У ніч на 11 вересня 1973 року почався блискавичний путч, у якому взяли участь не тільки Сухопутні війська, але також військово-повітряні сили, флот та навіть поліцейський корпус карабінерів. Прихильники чинного президента забарикадувалися у президентському палаці, маючи 27 автоматів АК-47, пару кулеметів та пару базук. Перший штурм палацу був невдалим, але після авіаційного удару по палацу та обстрілів з танків, Сальвадор Альєнде застрелився, а гарнізон захисників здався. Все це сталося протягом половини дня.
У той же день Піночет дав супер-коротку прес-конференцію, під час якої оголосив «перерву» у роботі парламенту, а влада перейшла до новоствореної «урядової хунти Чилі», до якої увійшли очільники заколотників: командувачі Сухопутних військ, Військово-повітряні сил, флоту та, відповідно, корпусу карабінерів. Наступного року Аугусто Піночет був проголошений Президентом Чилі – без ніяких виборів.

Наступного ж дня після перевороту почалися арешти держслужбовців, журналістів, членів соціалістичної партії, прибічників президента Альєнде та просто «підозрілих». Існуючи тюрми миттєво переповнилися, тому затриманих тримали на стадіоні (у цьому розрізі трохи іншого значення набуває сучасний мем «Стадіон – так стадіон»).
У країні була введена жорстка цензура, пресу та літературу спалювали прямо на вулицях. Діяльність «лівих» партій заборонили, парламент розігнали, а таємна поліція DINA отримала майже необмежені повноваження. А необмежені повноваження та повна безконтрольність завжди призводять до кривавих розправ, тортур, зґвалтувань, позасудових страт та просто вбивств незгодних. І цей терор тривав майже 5 років. Отака була ненависть до колишнього президента країни та його марксистського уряду.

Що ж почало змінюватися в економіці після перемоги військового путчу, під керівництвом нео-економістів так званої «чиказької школи»?
Денаціоналізація під гаслом «Чилі - країна власників, а не пролетарів».
Відмова від політики «захисту власного виробника» та «імпортозаміщення».
Масова приватизація. Заборона профспілок (!) Мінімізація втручання держави в економіку, зниження митних тарифів, створення сприятливого інвестиційного клімату. Завдяки цим заходам дуже швидко було ліквідовано дефіцит державного бюджету. Різко зріс експорт продукції. Економіка країни почала зростати.
На даний час Чилі (разом з Уругваєм) є однією з найрозвинутіших країн Південної Америки, і фундамент для цього заклала саме хунта Піночета.
Але за 15 років, у 1988 році на референдумі хунта отримала лише 43% підтримки виборців, що було сприйнято владою як поразку. І за два роки, коли у 1990-му на демократичних виборах Президентом Чилі було обрано Патрісіо Айлвіна, Піночет передав йому владу. Але після того Піночет ще 8 років залишався на посаді командувача Сухопутних військ, хоча його авторитет продовжував неухильно знижуватися.
Диктатор добровільно віддав владу – неймовірно, правда?

У 1998 Аугусто Піночета заарештували у Великій Британії, потім він був звільнений за станом здоров’я, потім повернення до Чилі у 2000, де проти нього було порушено більше 300 кримінальних справ щодо викрадення та вбивства людей, наркоторгівлі, незаконної торгівлі зброєю, ухилення від сплати податків, тощо.
Помер Аугусто Піночет у 2006 році у віці 91 рік.

У чилійському суспільстві та загалом у Світі досі немає однозначної оцінки діяльності генерала Піночета. З одного боку, він відвернув загрозу комуністичної диктатури та приніс країні економічне процвітання, фактично врятувавши її. З другого боку, він жорстоко придушував свободу та буквально вбивав незгодних з його політикою. Теорія «необхідного зла» для виведення країни з економічної та політичної кризи і дотепер є популярною у багатьох країнах так званого «третього світу».

Деякі схожості із сучасною ситуацією в Україні є, але також немало й розбіжностей. Та й загалом, тоді у Чилі не було війни проти зовнішнього агресора.
Але у критичний для країни момент, генерал, який вже і так був на вершині кар’єри, зрозумів, у яку прірву поточні лідери штовхають його країну і йому вистачило (закреслено «яєць») рішучості прийняти таке небезпечне рішення.
Наскільки воно було законне – абсолютно незаконне.
Наскільки демократично проводилися реформи – абсолютно недемократично, криваво та тиранічно. За різними оцінками, за 17 років правління хунти, у Чилі було вбито від 3 до 20 тисяч людей, десятки тисяч піддали тортурам та незаконному позбавленні волі.
Чи допоміг військовий переворот країні у довгостроковій перспективі – однозначно допоміг.

Чи можливий подібний сценарій на сучасному Європейському континенті – особисто я сумніваюся. Навіть за порєбріком такого не сталося.
Але події останнього десятиліття навчили нас, що у цьому Світі може статися будь-який, навіть повністю передбачуваний варіант розвитку подій. Попри усі прогнози та розрахунки. Never say ‘Never’

Ось такі були події 50 років тому у Чилі.

До речі, військові перевороти у світовій історії  траплялися безліч разів, і в абсолютній більшості випадків лише погіршували ситуацію в країні. Тому що керувати країною – це більше про економіку, про непрямі методи впливу, про домовленості та знаходження балансу. А військові – це більше про дисципліну та субординацію.

P.S.: Відкрив для себе дуже цікавий україномовний Youtube-канал “Історія без міфів», який усім рекомендую. Сюжет про хунту Піночета з цього каналу я тут фактично і переказав;-) Чекатиму відео про «диктатуру чорних полковників» у Греції.