Я не ховатимусь!

З села Северинівка, що на Вінничині, до Маріуполя майже 900 кілометрів. 900 кілометрів – це дуже близько, коли їдеш відпочивати на море, і так далеко, коли туди їде твоя дитина на військову службу.

Саме у Маріуполь поїхав на строкову службу 18-річний Ігор Маляр у далекому листопаді 2020 року із рідної домівки на Віннчичині. Молода мама довго збирала у дорогу свого єдиного сина. Все дала із собою – і солодощі, і консервації, і теплий одяг. Не думала тоді 36-річна жінка, що за якихось неповних два роки життя їхньої родини зміниться назавжди…

"24 лютого Ігор мені зателефонував о шостій ранку зі совами: "Війна почалась, мамо! Війна", - згадує як страшний сон Людмила Миколаївна останній місяць із життя сина. Хлопчина, який за час військової служби встиг стати справжнім воїном, того ранку був дуже схвильований і небагатослівний. У короткій розмові з матір`ю він встиг пообіцяти, що все буде добре, просив рідних виїхати у безпечне місце. Говорив, що їх мають вивозити на Запоріжжя. Але через якийсь час Ігор знову зателефонував матері і повідомив, що він залишається у Маріуполі. "Ми стоятимемо до останнього, ми нікуди звідси не поїдемо!" - такими були слова 20-річного українського воїна.

Далі були найстрашніші тижні у житті пані Людмили. Нетривалі розмови з сином. Його розповіді про життя на "Азовсталі", від яких у жінки просто волосся вставало дибки. "Він говорив, що вони дуже їсти хотіли. Всю їжу вони віддавали діткам, які дуже голодували там. А самі наші діти нічого не їли. Пізніше один із побратимів Ігоря мені розповів, що воду вони пили із ржавих батарей. Прострілювали дірку автоматом і пили ту воду. Але попри це вони підтримували одне одного. Вони несли бойові чергування, допомагали цивільним людям. Страх, що там було. Він говорив про силу-силенну трупів. Бідна дитина, бідні діти!" - не стримує сліз мама українського військового.

Про загибель сина пані Людмилу повідомили 27 березня. Просто зателефонували і сказали, що її дитини більше нема. Загинув Ігор Маляр 26 березня 2022 року під час несення військової служби на позиції із такою гарною назвою "Наш куточок". Разом із хлопцем того дня на позиції після влучання авіабомби полягли ще 13 українських воїнів. "Сьогодні ховали ще одного військового, який загинув із моїм сином. Вже стільки часу минуло. Ми з його мамою спілкуємось. Мусимо якось жити", - говорить крізь плач жінка.

А жити Ігор планував довго і щасливо. Він ніколи не шукав легкого шляху. З дитинства працював. Вже у дорослому віці почав відкладати кошти на купівлю власного будинку. Мріяв облаштувати своє сімейне гніздечко із коханою дівчиною. Вже понад півтора роки минуло із дня загибелі Ігоря, а його рідні досі не можуть повірити, що це правда. Важко пережила втрату коханого і його майбутня дружина. "Вона просто не вірить, що так може бути", - говорить мама загиблого воїна.

Після того, як жінці сказали про загибель сина, вона ще довгі місяці продовжувала його шукати. Їздила де тільки могла, писала звернення в усі інстанції, щодня розглядала тисячі фотографій в Інтернеті, до останнього вірила у диво. Так хотілось рідним, щоб одного дня Ігор зайшов до двору і ніжно обійняв своїх сестричок, маму, зайшов до своєї кімнати і жив своє молоде життя…

Двоє молодших сестричок Ігоря 16-річна Надія і 11-річна Анастасія дуже сумують за своїм братом. Вони бережно перекладають численні подарунки, які так щедро приносив дівчатам Ігор. Кожна іграшка – це спогад, це найкращі миті разом. Ролики, м`які іграшки, ляльки,айфон – брат нічого не шкодував своїм дівчатам. "Він сам навіть не мав такого хорошого телефону, а сестричці сказав купити за свої гроші. Він дуже любив їх. Старшу він взагалі виглядів мені. Вона в собі все тримає. Дуже-дуже переживає. А молодша досі не усвідомила, що Ігоря більше немає з нами", - знову плаче молода жінка.

Поховали Ігоря Маляра 2 квітня 2023 року. ДНК-експертиза підтвердила особу воїна. На впізнання їздив чоловік Людмили. Жінка не змогла себе пересилити. У пам`яті матері Ігор назавжди залишиться усміхненим і сильним, не обпаленим і не скаліченим війною.

Останній раз син приїздив додому у вересні 2022 року. До "дембелю" залишалось зовсім недовго, до війни ще ближче…

У кімнаті Ігоря все так, як він залишив перед своїм від`їздом. Тут панує ідеальний порядок, у шафі ще власником акуратно розвішаний одяг – рубашки, куртки, светри. На ліжку сестрички вискладали в рядок м`які іграшки брата. На найпочеснішому місці у домі – портрети Героя, поруч прапор України, емблема "Азова", ікона, Біблія і по життєва молитва… "Все тут зроблено його руками. Він у нас дуже був незалежний. Хотів всього сам добитись. В житті ніколи не жалівся ні на що, не казав, що його хтось образив. Він мені на останній День народження такий гарний букет троянд подарував. Ось дивіться фото", - поринає у спогади Людмила Миколаївна. Згадує жінка, як останню передачу до Маріуполя відправляла синові. "Він домашню ковбасу просив. Я йому запікала. То він потім в телефонній розмові дякував, коли був на "Азовсталі" без крихти у роті", - знову плаче моя співрозмовниця.

Останній раз пані Людмила говорила зі своїм сином 25 березня 2022 року. "Він сказав, що дуже-дуже нас любить. Я його благала ховатись. А він категорично відрубав, що ховатись нікуди не буде. Та й як він міг ховатись, коли треба було захищати діток малих. Вони із побратимами стояли пліч-о-пліч. Так разом і полягли. Дуже багато загинуло там людей, дуже багато наших хлопців у полоні. Дуже багато біди було на "Азовсталі". Дуже багато болю", - не перестаючи плакати, говорить осиротіла українська мати, яка у 37 років поховала свого єдиного 20-річного сина. Відбувається все це у 21 столітті у серці Європи.

Людмила Миколаївна щодня ходить на цвинтар, розмовляє зі своїм воїном, все йому розповідає, за все радиться, молиться. На цвинтарі три свіжих могили українських військових. "Завтра ховатимуть ще одного хлопчину. Це вже четвертий із моїм сином. Село у нас маленьке… Досі не можу повірити, що це правда. 2 жовтня ми робитимемо обід на пів року, як ми Ігоря поховали, а мені досі здається, що він десь має прийти додому", - говорить крізь сльози жінка.

Ігоря Маляра у селі всі добре знали. Колишній директор місцевої школи після поховання парубка присвятив йому вірш: "Я знав його, звичайного хлопчину.

Спокійним, добрим,

Врівноваженим, простим.

Любив життя, любив свою родину.

І де б не був, вона була в думках завжди із ним…".

Вірші, грамоти, медалі, фотографії, іграшки – спогади. Про свого найкращого у світі сина Людмила Миколаївна може розповідати годинами, днями: "Ми були дуже близькі, я з ним про все радилась. Він був моєю гордістю і моєю підтримкою в усьому. Він – наш Герой! Досі не вірю, що це все могло з нами статись"…