Чому Україна та Ізраїль обов’язково переможуть

О 6.30 в суботу 7 жовтня 63-річний Михайло Кумок подзвонив, як звик зазвичай робити останній рік кожного ранку, старшому на 17 років братові, який мешкає на півдні Ізраїлю. Почуте від брата

викликало у Михайла дві асоціації: з війною Судного дня і подіями в Україні 24 лютого 2022-го року.

Глибоко видихнувши повітря, Михайло виглянув у вікно і прислухався. Від ліванського кордону і, відповідно, від позицій терористичної організації "Хезбола" до його будинку - приблизно 25-30 км. І від сьогодні будь-якої миті звідти можуть прилетіти міна, ракета або дрон.

Новини в медіа були заповнені жахливими відеокадрами вбивств та знущань над цивільними людьми, палаючою військовою технікою ЦАХАЛу та розкуроченими цивільними автівками – і радісними обличчями терористів ХАМАЗу та їхніх підлітків і дітей, які плювали на полонених та загиблих ізраїльтян і знімали цю жорстоку вакханалію на мобільні телефони. Вони поводилися, як зазвичай, тобто наче варвари; але незвичайними були організованість і злагодженість їхніх дій при вторгненні, величезна кількість випущених ракет, вправна робота з безпілотними апаратами. Це нагадувало спеціальну військову операцію, а не черговий хаотичний терористичний акт. Гарно підготовлену і профінансовану, з великою кількістю іранської зброї та військових інструкторів із досвідом бойових дій, як от, наприклад, у ПВК "Вагнер".

І тоді Михайло згадав, що сьогодні, окрім 50-ої річниці війни Судного дня, ще й день народження російського диктатора володимира путіна.

"Тоді Ізраїль воював із регулярними арміями Єгипту та Сирії, які мали гармати та танки, а зараз напали терористи, озброєні Іраном, підготовлені російськими інструкторами, з дронами і на пікапах, - говорить Михайло. - І 50 років тому, і зараз напад стався раптово для Ізраїлю, був пропущений перший удар. У війні Судного дня наші солдати творили дива героїзму, але армії не вбивали цивільних і не брали їх у заручники. В Україні ж російська армія діє, наче терористи – так само вбиває цивільних і бере їх в заручники, як і ХАМАЗ".

Михайло Кумок із дружиною та донькою перебралися до Ізраїлю у вересні 2022 року, рятуючись від російських окупантів. Усе своє життя Михайло Кумок прожив у Мелітополі, невеликому місті на півдні України. І батько його прожив там усе життя, і дід хіба один раз виїхав ненадовго – в 1941-му році – посадив всю родину на віз і вивіз в евакуацію. І дуже вчасно це зробив, не повіривши в німецьку культуру та порядок – неподалік від Мелітополя нацисти згодом розстріляли і скинули в рів 12 тис євреїв.

З початку 90-х років Михайло Кумок працював у місцевих медіа: створив із однодумцями спочатку газету міськради "Мелитопольские известия", потім її трансформували у "Мелитопольськие ведомости", згодом з газети постав медіа-холдинг із кількома виданнями, сайтами та друкарнею. Вів активне громадське та політичне життя, словом, був далеко не останньою людиною в місті.

"Війна у нас у Мелітополі розпочалася 24 лютого вранці з двох ракетних ударів, - згадує Михайло. – Перший: по військовий аеродрому, другий: по військовій радіолокаційній станції. Зрадники нанесли мітки, тепер це вже відомий факт… За радянських часів тут базувалася дивізія транспортних літаків, та сама, що викидала десант у ЧССР у 1968 р. Ми по середах зазвичай граємо в преферанс, і в одного з моїх приятелів син - льотчик. І всі попередні ночі він ночував у літаку, а саме в цю ніч йому дозволили піти додому. Але літаки наші льотчики все ж таки встигли підняти. Звісно, був шок. Російські танки їздили по місту вже ввечері 24 лютого. Наших танків залишалося 7-8, не більше, всі вони відступили, лише один чомусь затримався і його одразу підбили. Потім росіяни підігнали свій танк до будівлі СБУ і розвалили пострілом приймальню. За день росіяни вже ходили порожнім містом, наче у себе вдома. Але виглядали розгубленими – ніхто їх не зустрічав із квітами, наче визволителів, на що вони, очевидно, розраховували. Звісно, це був величезний контраст із 2014-им роком, коли на проросійські мітинги у місті приходили тисячі людей, а на проукраїнські – хіба десятки…"

Напевне, така суттєва зміна настроїв у містян на проукраїнські має своє пояснення. Мелітополь – не пролетарське, на відміну, наприклад, від Запоріжжя, а старе торгове єврейське містечко. Євреїв, щоправда, після нацистського Голокосту тут залишилося мало, але справа їх, як говорить (і демонструє власним прикладом) Михайло, живе.

За 7 років реформи місцевого самоврядування тут змінилося багато чого на краще, в тому числі, побудовані сучасні стадіон та крита льодова ковзанка.

"Перед війною місто економічно почувалося дуже добре. Сюди завели багато грошей, - говорить Кумок, - плюс відомо, що Мелітополь – всеукраїнська столиця по вирощуванню черешні. У мене, звісно, багато претензій до дій міської влади, але озвучувати їх ми будемо вже після перемоги".

Старша донька Михайла – 41-річна Тетяна – була серед тих містян, хто зібрав першу антиросійську демонстрацію. Ті з читачів, хто слідкував за подіями, напевне, пам’ятають відео, які з Мелітополю записувала і викладала в соціальні мережі ця красива і безстрашна жінка. Кілька сотень людей під дощем йшли центральною вулицею назустріч російській бронетехніці.

"Один чоловік похилого віку ліг прямо під танк, - згадує Михайло вражаючи подробиці героїзму людей, - і сказав танкісту: "Хочеш – їдь!""

Але в перші дні окупації росіяни ще не були готові давити і стріляти в цивільних. Колона поїхала в об’їзд.

"Для нас це стало маленькою перемогою. На наступний день зібралося вже кілька тисяч. Ми пішли до будинку СБУ, і там уже прозвучали перші постріли в повітря і в землю. Ми виходили на мітинги кожного дня, найбільший зібрав близько 7 тис. Але росіяни почали протидіяти: хапали людей, вивозили їх за місто, били, обливали зеленкою, погрожували арештами, підганяли автозаки – було видно, що працюють уже не військові, а спецура. Через мера нам передали, що будуть стріляти – солдати стояли з обох боків площі з кулеметами на бтр. Але це нас не зупинило. 11 березня забрали Івана Федорова, мера міста. Зразково-показово. Надягнули мішок на голову і повезли…"

Останній багатолюдний антиросійський мітинг у Мелітополі стався 13 березня. Тоді перед натовпом росіяни кинули світло-шумову гранату і викрали одну з лідерок протесту, яку відпустили лише через тиждень, коли протести припинились. Міського голову Мелітополя Івана Федорова обміняли за тиждень на 8 російських полонених.

"Потім ми збиралися на Братському цвинтарі. Коли росіяни його очепили, ми з донькою підійшли до них з піднятими руками. Я сказав солдату: "Тут поховані мої близькі, що загинули у Другу світову. Я можу пройти? Ви взагалі розумієте, що робите?" Але за всім було зрозуміло, що період мітингів закінчився, і протести вже нічого не змінять, - підсумовує перший етап окупації Михайло Кумок. – І ми не знали, що робити далі. Надходили страшні новини з-під Києва, Харкова, Чернігова, Сум… Тим часом із продуктами та ліками у місті ставало дедалі гірше: банки зачинені, банкомати не працюють, магазини пограбовані, на базарах ціни дикі…"

Донька Михайла – Тетяна – стала активно працювати в благодійному фонді Валерія Газзаєва. Валерій працював завідуючим кафедрою фізичного виховання в університеті, мав доступ до кількох великих спортивних зал, де організували склад і роздачу. Особливо в той час страждали люди похилого віку. Фонд приймав кошти, закуповував продукти – черги стояли величезні; тим, хто не міг дістатися до місця роздачі, доставляли додому.

"Окрім продуктів та ліків вважливим було спілкування. Ми багато розмовляли з людьми, заспокоювали, допомагали оговтатися від шоку. Ми почувалися потрібними", - згадує Михайло.

Але так тривало недовго. 21 березня росіяни забрали Михайла і Тетяну на перший допит, який тривав 6 годин. Перед затриманням (попередили гарні люди) Михайло встиг навести лад у документах та телефоні, а Тетяна – подзвонити до друзів в Ізраїлі (вона – громадянка цієї країни з 2000 року).

Можливо, це і врятувало Кумоків від арешту та жорстких допитів. Провели обшуки, забрали всі гаджети, навіть старі, але не били.

"Пропонували співробітництво. Газета, звісно, від початку вторгнення не виходила, але наш сайт працював. Напередодні викликали директорку видавництва. Росіяни вже зайняли нашу редакцію – насмітили, вирвали камери відеоспостереження, випили весь алкоголь. Вони вимагали випускати "правильну" газету, але директорка, як ми з нею заздалегідь домовилися, сказала: "Всі питання – до власника".

Зранку перед нашим арештом забрали двох наших журналісток. Так що ми вже чекали, до цього йшло. Тож я повідомив усіх колег: кажіть, що всі питання – до мене, адже у мене і у дружини є ізраїльське громадянство з 2017 р. Під час допиту намагалися шантажувати родиною: "А якщо дружину і доньку "на підвал", то як тоді?" Казали: "Ми ж ваші визволителі!" А я їм відповідаю: "Кого – мене, російськомовного єврея ви будете "освобождать" в моєму рідному місті? Від кого?!"

Тоді, на початку повномасштабного вторгнення, Ізраїль розглядався росіянами як можливий посередник, якщо не союзник, то як важливий голос в міжнародних організаціях. На те Кумоки і мали розрахунок, коли залишались в Мелітополі і продовжували працювати в благодійному фонді, сподіваючись на швидке звільнення міста від окупантів.

У квітні до Михайла подзвонили і запропонували зустрітися на цвинтарі неподалік від дому: "Треба поговорити про вашу доньку".

Це була людина з ФСБ, яка повідомила, що перед ними стоїть завдання у будь-який спосіб зробити так, щоб Тетяна перестала писати в соцмережах і викладати відео про політику. Або – випроводять хоч до "сірої" зони, хоч до Чонгару, хоч до "підвалу"…

У той же день Кумоки зібрали речі, але не поїхали – Тетяна не погоджувалася. Вона вважала, що приносить користь людям і мусить залишатися в рідному місті.

Тим часом окупанти за допомогою колаборантів – родини, що колись працювала в друкарні, що належала "МВ" - запустила кілька друкарських верстатів і почали випускати пропагандистську продукцію.

"Мене тішить, що жоден із тих, хто працював на той момент у друкарні, не пішов на співробітництво. Але, на жаль, знайшлись ті, хто пішов. Нам вдалося вийняти певні деталі з друкарських машин, найбільшу вони так і не змогли запустити, тому порізали на металобрухт…", - говорить Михайло Кумок про справу всього свого життя.

У вересні Тетяна нарешті погодилася виїхати. Справа в Мелітополі та інших тимчасово окупованих територіях йшла до референдуму, благодійний фонд працював уже не так активно, Таня була переконана, що приносить користь, але користі ставало все менше.

"Виїжджати через Україну було дуже ризиковано. Тому їхали через Чонгар, Крим та Кримський міст до Тбілісі, - згадує Михайло. – Звідти літаком прибули до Тель-Авіву".

В Ізраїлі Михайло Кумок одразу ж зайняв активну позицію – регулярно брав участь у мітингах на підтримку України, вів громадську роботу.

"Практично всі молоді та середнього віку люди в Ізраїлі, яких я зустрічав, підтримують Україну, а не Росію, - розвіює він міфи про недружній до українців єврейський народ. – Але війна в Україні для них – не на першому місці. Особливо, зрозуміло, зараз. І треба зважати ще й на те, що в Ізраїлі – кілька російських телеканалів і жодного – українського. Тому, зрозуміло, російськомовні люди старшого віку, які емігрували ще з СРСР, підтримують росію, і їх уже не змінити, на жаль".

Михайло впевнений, що не зовсім ті стосунки, які потрібні між країнами, склалися у тому числі, і через роботу посла України в Ізраїлі.

"Впевнений, що український посол Корнійчук працює проти України. Він – колишній зять Василя Онопенка, одного в свій час із впливовіших партійців СДПУ (о) Віктора Медведчука. Та й біографія Корнійчука багато про що свідчить. Наприклад, закінчив Мінське військове-політичне училище в 1983 році. Хіба міг він не співпрацювати з КДБ у той час? Але, попри всі дипломатичні негаразди, Офіс Президента продовжує на нього ставити. Це все Єрмака справи. Навіть після того, як тут побувала з візитом Олена Зеленська, яку Корнійчук змусив сфотографуватися з Сарою Нетаньяху і, по суті, зірвав виступ у Кнесеті, про що мені розповідав один із депутатів... Українські активісти мали можливість зустрітися з першою леді в Українському будинку, але в останній момент зі списку викреслили багатьох відомих людей, навіть Андрія Хомяка, ветерана, який в боях за Київ втратив ноги і знаходиться тут на реабілітації. Взагалі всіх, хто міг сказати Олені Зеленській, як тут насправді йдуть справи. Так що Єрмак навіть місце першої леді міцно зайняв…"

Поки готувався цей матеріал, російські війська розпочали масований наступ на сході України, а ЗСУ ще трохи наблизилися до Мелітополю; "Хезбола" обстріляла територію Ізраїлю і заявила, що підбила російськими ракетами "Корвет" два танки; ЦАХАЛ звільнив захоплену ХАМАЗом територію і розпочав наземну операцію в Секторі Гази; США відправили авіаносець поближче до подій і попередили Ліван та Сирію про неприпустимість військового втручання в конфлікт. Новини знову заполонили відео і фото звірств, які вчинили терористи з мирними мешканцями: залиті кров’ю оселі, вбиті цілі родини – дике насильство, що напряму резонує з насильством росіян у Бучі, Маріуполі та інших містах і селах України.

"Життя на тимчасово окупованих територіях нестерпне. Незгодних або підозрілих росіяни викрадають, люди зникають без жодних відомостей. Влітку 2023 р. викрали нашу колегу-журналістку Ірину Левченко з чоловіком. Вони вже були на пенсії. Досі жодних новин…" На питання, чи пов’язані і чи схожі між собою війни в Україні та Ізраїлі, Михайло відповідає: "Абсолютно очевидно, що так. Це цивілізаційний конфлікт. Йде Третя світова війна, Україна та Ізраїль – на передньому краї. Але цивілізація переможе варварство, інакше і бути не може"