Як Українська Формула Миру має змінити нашу дипломатію

28 жовтня на Мальті відбулися переговори про Українську Формулу Миру. Говорять безпекові та політичні радники лідерів країн. 65+ держав представлені. Тут я би визначив кілька речей.

По-перше, Мальтійська зустріч - це черговий, але вкрай важливий раунд нагадування простих та зрозумілих ідей: Крим - це Україна, Донбас - це Україна. Конфлікт у Нагірному Карабасі створив відомий прецедент територіальних поступок, тож точно дипломати намагаються зрозуміти, чи територіальні поступки можуть бути частиною геополітичного рішення для війни в Україні. Ні, не можуть. Чому? Тому що надто велика ціна заплачена. Тому що перевага країн НАТО - в озброєнні, капіталі та статусі - дозволяє звільнити всі окуповані території. Якщо не звільнити Донбас та Крим, Запоріжчину та Херсонщину за допомогою зброї від НАТО зараз - то коли ще це робити? НАТО - в принципі не та організація, яка програє війни.

По-друге, тактика української дипломатії. Україна знов повернулася до інструменту пошуку безпекових гарантій, причому намагається досягти підписання двосторонніх договорів про безпекові гарантії. В принципі, коли мова йде про США - цілком зрозуміло, домовленість про безпекові гарантії з Америкою - то дуже потужний захист. Якщо ж намагатися добитися безпекових гарантій від 65+ країн - це надмірне використання дипломатичного ресурсу. Політику безпекових гарантій слід було би зосередити на принципово стратегічних партнерах України - США, НАТО, Євросоюз - і з ними ці гарантії підписувати. Я не думаю, що надання безпекових гарантій Україні буде популярною річчю, наприклад, серед суттєвої частки населення країн ЄС, адже в них виникає зобов'язання не лише перед НАТО, але і перед країною в стані війни. Тому, аби не сталося так, що ми витратимо півроку на спробу підписати безпекові гарантії і так нічого і не підпишемо, раціональним здається говорити про цю тему саме зі стратегічними партнерами, з блоками країн - а не на двосторонньому рівні.

Щодо самої Української Формули Миру, то дуже й дуже важливо залишати відкритими дипломатичні двері для вживання слова "мир". Очевидним та цілком зрозумілим є те, що ми - за Перемогу, за повне звільнення всіх територій. Однак аби продемонструвати світовій спільноті те, що Україна - це мирна країна, яка захищається і не має агресивних планів на використання зброї, наданої НАТО, в незаконних цілях - вживання слова "мир" є визначальним для дипломатів з цілого світу. Попри 600+ днів пояснень глобальній аудиторії того, чим є Україна та чого вона прагне - досі не всі розуміють Україну та українське майбутнє, але знають, що в України - купа високоефективної зброї. Саме через це важливо пояснити світовій спільноті, що Україна вкрай відповідально ставиться до наданої зброї, не здійснює сірої торгівлі цією зброєю, не робить зайвих зовнішньо-політичних маневрів щодо зброї та збройних конфліктів без консультацій з НАТО та ЄС.

Йдеться також про пояснення світові, які глобальні та регіональні амбіції має Україна. Опинившись у фокусі загальної уваги, Україна має зробити зрозумілим те, куди ми рухаємося в середовищі світових політичних процесів. І це - цілком конкретні питання. Які в нас плани на співпрацю з Туреччиною? На співпрацю в Чорноморському регіоні? Які в нас плани на співпрацю в регіоні Східної Європи? Чи будуватимемо ми регіональні двосторонні чи багатосторонні союзи - наприклад з Польщею, з країнами Балтії? Яку роль ми можемо взяти на себе в Східній Європі? Чи можемо ми самі бути гарантією безпеки для Польщі, Словаччини, Румунії? Якою ми бачимо ціну сусідства з Росією? Як змінить Євросоюз той факт, що до нього вступить Україна - вкрай проблемна країна в очах багатьох людей, але країна, що виборює право Європи вільно дихати, не боючись російської агресії. Зрештою, це також історія про те, що ми хочемо взяти, а що ми можемо дати. Важливо.

Варто звернути увагу на загострення геополітичних складностей в усьому світі. Недаремно саме зараз американський президент Джо Байден вирішив запланувати зустріч з китайським лідером Сі Цзіньпіном. Якщо вже Америка вирішила знаходити компроміс із Китаєм - значить, пошук фундаментальної формули миру є критично важливим для всієї планети. В політичному сенсі це означає, що зростатиме попит на передбачувані уряди в усіх країнах. Люди остерігатимуться популістів та облич з екрану монітора, котрі невідомо що розповідають чи обіцяють, а на них дивляться мільйони людей. Розмова про безпеку окремої країни сьогодні може стосуватися і стосується одразу багатьох країн. Російська манера вести війну створила цинічний підхід говорити про людські втрати як про статистику - але ж це не статистика, це людські життя. Гуманітарні ініціативи просуваються доволі важко - ми бачимо це навіть на рівні ООН. Ситуація в Ізраїлі показує, що попри залученість світової спільноти на найвищому рівні в збройний конфлікт в цій країні, вирішення гуманітарних запитань залишається вкрай складним. Непростими є проблеми евакуації, медичної допомоги, харчової безпеки, перетину міждержавних кордонів. Мені чомусь малюється така картина: коли в Секторі Газа з'являється волонтер ООН та говорить "Я тут для того, щоб допомогти людям" - від нього відмахуються обидві сторони збройного конфлікту, концентруючись на бойових діях.

Давайте пам'ятати, що ми живемо в світі реальної політики з її електоральними циклами. Наближаються президентські вибори в США, а перегони й дискусії вже тривають. Свої квазі-вибори в 2024-му матиме росія - і це теж важливий фактор, навколо якого танцюватиме кремлівське військово-політичне планування. Воно, як завжди, торгуватиме обіцянками - і це досі популярний товар у росії. На жаль, Кремль досі зберігає можливість роздати комусь хліб з маслом, комусь - хліб з маслом та ікрою, а це створює готовність росіян в залежності від якості бутерброду вірити обіцянкам Кремля, навіть якщо вся світова геополітика, вся світова економіка не підтверджують і 1% цих обіцянок. Росіяни досі здатні пити горілку в сквері за багатоповерховим будинком, переконуючи одне одного, що вони здатні здолати Україну, а від того залишається робочою їхня здатність відправляти своїх 18-річних синів на службу до російської армії з великою-великою ймовірністю загинути в Україні. Традиційно, бутерброд від Кремля замінює мільйонам росіян здатність турбуватися про цінність людського життя.

Від України зараз чекають дипломатичних домовленостей, котрі будуть здатні пережити електоральні цикли - чи це США, чи це Європа, чи це внутрішня політика України. Світ чудово розуміє, що в Україні теж можливі кадрові політичні зміни - і світові вкрай важливо, щоб ці кадрові зміни не могли переграти домовленості, про які йдеться тепер. Це - дуже непроста лінія гарантій політичної передбачуваності, котрі має надати Україна. Але й тут в нас є зрозумілий аргумент: ми - про Євросоюз та НАТО. В цій країні не матиме майбутнього політична сила, що ставить під сумнів ці вектори. І це не залежить від того, хто знаходиться при владі в Польщі чи Угорщині - Україна має залишатися готовою співпрацювати з будь-яким європейським урядом, навіть якщо в нього є свої проблеми.

Українська дипломатія - об'єктивно перевантажена задачами. Вже однієї пріоритетної місії - вступу до Євросоюзу - мабуть, вистачило би, аби зайняти працівників та працівниць Міністерства закордонних справ на багато місяців наперед. З цієї причини вкрай, вкрай важить сконцентруватися на пріоритетах. Двосторонній рівень міжнародних діалогів може просто заклинити наш МЗС. Може не вистачити інституційної спроможності говорити з 65+ країнами про важливе. Давайте говорити зі світом. Зі стратегічними партнерами. З ЄС та НАТО. Нам же важить результат, а не кількість підписаних документів.