Ми маємо не забувати, що немає культури – немає країни

Давайте не забувати, що після цивілізації залишається тільки культурні свідчення існування цивілізації. Якщо Україна залишить щось після себе в музеях – це будуть твори мистецтва. І це мають бути українські твори мистецтва. Як би це не звучало, поверхнево, попмузика в цьому плані дуже важлива, оскільки люди асоціюють себе з музичними творами, з емоційним зарядом, з емоційним життям. В цих творах, коли вони включають їх на свята, чи співають, хочуть, щоб це було супроводом їх персональних подій. Вони починають мислити цими словами, відчувати цими словами, якщо це слова іншою мовою, якщо ці слова мовою країни, яка прийшла сюди знищувати українське – це розрив ідентичності. І дуже багато людей в цій країні жили в цьому розриві ідентичності.

Гостем четвертого випуску «Сили Вибору» (проєкт Громадянської мережі ОПОРА) стала українська співачка, композиторка, продюсерка, письменниця Олександра Кольцова. Вона збирає гроші на підтримку ЗСУ на благодійних концертах і допомагає відновлювати українські музеї, роблячи прикраси із скла розбитих вибухами вікон. Ольга Айвазовська поговорила із нею про відповідальність артистів під час війни, просування української культури за кордоном та важливість правди для розуміння майбутнього. Олександра Кольцова поділилась своїм поглядом на те як забезпечити дітям гідний контент, щоб вони не споживали російські продукти. 

Коли у свята, особливо покоління 40+ чи 50+ на свята хотіли чути російську ретро музику вісімдесятих років, під яку весело. Зараз вони для цього відкривають умовно українську естраду – Степана Гігу. Це без іронії, тому що ніша є, ця емоційна. Там мають якусь класику естради.

Але я не можу сказати, чи змінюються мої колеги свідомо, чи це просто вибір. І вони хочуть за рахунок того, що вони зараз українці, Україна популярна вийти на ширшу арену, але такі випадки також є. Багато гуртів виїхало вперше за кордон як український гурт. Я кажу не про тих, хто співає для українців на площах, як мої колеги, збираючи донейти. Багато зараз цікавих молодих гуртів починає з'являтися на американських радіостанціях тощо. А, нова українська музика це цікаво. І співають вони українською або англійською. Це процес. Але ми маємо не забувати, що немає культури – немає країни. 

Ми маємо стати видимими так, як було видно весь цей час російську культуру. І коли наші актори, митці, музиканти стають амбасадором України у світі без війни, мені здається, що і це їх громадянський обов'язок тлумачити світу про те, що весь цей час тут була потужна культура і вона є й розвивається, і на неї завжди дивилися крізь лінзу Росії, що фактично знищувала нас у культурному просторі, робила нас невидимими.

Ми дуже багато часу були в тіні навіть для внутрішньої аудиторії. Ми не знаємо своїх художників в обличчя, ми не знаємо своїх оперних співаків на відміну від російських, радянських. Ми не знаємо своїх видатних особистостей.

Інколи мене запрошують читати лекції про ідентичність, куди ми прямуємо? Я показую їм Івана Пулюя, і ніхто не може сказати хто це. Я показую Лятошинського, і ніхто не знає, як виглядає Лятошинський. Натомість ми всі знаємо як виглядає Чайковський, чи не так? І мені здається, що це рух і назовні, але і всередині України. Тому що ми маємо деанонімізувати для себе українську культуру.

Більшість з нас не може назвати десять картин українських авторів, сучасних художників. Тобто наша власна культура, вона недостатньо увібрана в наше суспільство, і тому ми готові споживати західне, російське. Тому так важливо, кому належать медіа, яка в них культурна політика, чому культурна політика взагалі важлива. Тому що я, на жаль, і на щастя, з генерації людей, які приносили українську пісню. Я з Києва. Для мене українська – це друга мова. У мене російськомовна родина. Але це був наш свідомий вибір створювати українською.

Я пам'ятаю дуже добре, коли моєму поколінню розповідали, що українські пісні на радіо – це екзотика. От у нас є ВВ і Океан Ельзи і досить. Це ще було не схвалено в Москві? Ну ви ж розумієте, це містечкове. Я пам'ятаю, коли реклама було російською. І я пам'ятаю, працюючи в рекламній агенції, як клієнт казав: «ви можете поменять слово «шкіра» на какое-то другое бо шкіра так себе звучит». Зараз, звичайно, це дико давно для нас зараз, тому що ми абсолютно в іншому контексті живемо.

Але у кожного артиста, у кожного голосу з України, чи ти турист, чи ти виїхав до родичів, чи ти мешкаєш в Польщі – ти маленький амбасадор. Ти маєш знати своє мистецтво, знати свою мову, хоча б трішечки. Спілкуйся суржиком, вживай половину слів. Твоя бабуся, скорше за все, все одно була примусово русифікована десь під Полтавою.

Російська мова більше не є мовою престижу для інтелігентних людей. Більше не потрібно будувати свій образ як освіченої людини, тому що ти читав Булгакова і Достоєвського. Ти тепер маєш розуміти, про що писав Стус, читати «Тигролови», розуміти ще чому там в сонячній машині, а в творі були якісь. Сюжетні лінії. Ти маєш наповнитися українським контентом, щоби стати українцем, яким ти не був. А ми всі були так собі українцями. Треба дати собі розуміння цього.