"Криза нелегалів" від Москви: не новина, й не просто криза

Норвегія та Фінляндія закривають кордони з Росією через навалу нелегальних мігрантів. Влада згаданих країн вважає цю навалу інспірованою рашистським режимом. Фінський президент Нііністе стверджує, що дії Кремля мають на меті "спантеличити" всю Європу, ба навіть "Захід" у цілому, й закликає на цьому тлі посилити підтримку України.

Проте є всі підстави стверджувати, що завдання, яке виконують російські спецслужби (нагадаємо до речі, що прикордонна служба в Росії є структурним підрозділом ФСБ), так от, це завдання полягає не просто в тому, щоб "спантеличити". І що наш спільний з балтійцями та скандинавами ворог має в запасі ще чимало подібних прийомів.

Пересічний українець, читаючи поточні новини про ці події, найімовірніше, згадає аналогічну "мігрантську кризу", яка спалахнула на білорусько-польському кордоні в листопаді 2021 року. Відтоді вона, по суті, не припиняється (останні загострення зафіксовано минулого жовтня).

Проте історія цієї технології помітно довша.

Так співпало, що автор цих рядків нещодавно завершив переклад книги знаного на Заході військово-політичного аналітика Девіда Кілкуллена "The Dragons and the Snakes: How the Rest Learned to Fight the West" (поки що переклад перебуває на стадії затвердження до публікації, а офіційного російського в природі не існує, і зараз ви легко зрозумієте, чому). Колишній офіцер австралійської армії, а потім – аналітик ЦРУ, пройшовши в цій ролі кампанію з окупації західними союзниками Іраку на початку 2000-х років, Кілкуллен розмірковує про виклики "лімінальної війни" (ми б назвали це "гібридною війною"), що їх кидають Заходу, з одного боку, Китай та Росія плюс Іран і Північна Корея, а з іншого – потужні терористичні рухи на кшталт ХАМАС та "Хезболли".

Нас у всьому цьому зараз цікавить один із розділів тієї частини, яка присвячена саме Росії. Називається він "Сирійці в Арктиці", і для його написання Кілкуллен ще 2016 року спеціально їздив до Норвегії та Фінляндії (сама книжка вийшла у 2020-му).

В цьому-то розділі аналітик і описує, як Москва організувала "мігрантську кризу" вперше. Було це аж улітку 2015 року, в тій-таки Норвегії, яка сполучена з Росією одним-єдиним прикордонним переходом на межі з російською Мурманською областю. На той час російські правила перетину кордону забороняли робити це пішки, а норвезькі карали водіїв автівок, які перевозили б пасажирів без належних документів. Проте ніхто не подумав про… правильно – велосипеди.

І от одного разу з російського фабричного містечка Нікель виїхали велосипедами п’ять із половиною тисяч (!) сирійських, афганських та іракських біженців. За нульової протидії з боку російських прикордонників і при повному очманінні їхніх законослухняних норвезьких колег вони перетнули кордон, покидали свої велосипеди й попросили політичного притулку.

За кілька тижнів історія повторилася; тоді ж аналогічне почалося на кордоні Росії з Фінляндією. Кілкуллен наводить свідчення норвезьких і фінських прикордонників та офіцерів спецслужб, які стверджують, що прикордонники з російського боку не лише не перешкоджали, а й прямо допомагали нелегалам. (Цікаво, що подібні дії Росії він приписує не в останню чергу бажанню покарати норвежців і фінів за рішуче засудження анексії Криму).

До того ж (пише він) і сам російсько-норвезький кордон разюче різниться від норвезько-російського. Другий – проста огорожа з сітки Рабиця, покликана головно обмежити міграції диких тварин. А от перший, увага, всіляко обладнано таким чином, щоб не стільки завадити появі небажаних гостей ззовні, скільки… не випустити нікого зсередини.

На російській стороні є навіть ділянки імітації кордону. Потенційний перебіжчик повинен вважати, що вже потрапив у Норвегію, й розслабитися – отут його й візьмуть. Так повелося ще з радянських часів, пише Кілкуллен, тільки зараз усе куди технологічніше – з інфрачервоними камерами, сенсорами тощо.

Втім, добре обізнаний екс-цеерушник доступно пояснює читачеві, що російський кордон захищено прекрасно – от тільки цей захист більше схожий на позиційне планування перманентної готовності до нападу. В розділі, який передує "Сирійцям в Арктиці", перелічено військово-морські, десантні та сухопутні з’єднання російської армії, розташовані поблизу скандинавських кордонів (частково – з назвами й місцем розташування бригад). Вказується на наявність передових, за російськими мірками, зенітно-ракетних та протикорабельних комплексів. Кілкуллен цитує дані досліджень групи RAND, за якими російські війська, за бажання, завдяки "прикритому" морському та повітряному простору здатні досягти балтійських столиць протягом 60 – 80 годин.

Поки ж ці з’єднання, як і "мігрантська криза", використовуються росіянами для психологічного впливу на сусідів. Наприклад, ідеться про регулярні "навчання", під час яких російські війська зненацька в бойових порядках рушають у напрямку норвезького кордону – і спиняються буквально на останніх дозволених міжнародним законодавством метрах. А під час одного з навчань, стверджує анонімний співрозмовник Кілкуллена в Норвегії, кожна з трьох розміщених безпосередньо біля кордону російських бригад вистріляла більше боєкомплекту, ніж уся норвезька армія отримує на рік.

Втім, тут, як і в ситуації з навалами нелегалів, ідеться не лише про психологічний вплив. Окрім очевидного залякування та збурення політичних суперечок як у скандинавських і балтійських країнах, так і в усій Європі та навіть США, подібні "лімінальні заходи" (за Кілкулленом) можуть чудово служити безпосереднім цілям російських спецслужб. Так, він не сумнівається, що в середовищі нелегалів, які прориваються до Європи, вистачає завербованих ФСБ та ГРУ агентів, покликаних "засісти на дно" до отримання тих чи інших завдань (т. зв. "консерви").

Крім того, як марш-кидки військ під кордон, так і мігрантські нашестя дають чудову нагоду росіянам відстежити й зафіксувати способи дій відповідних органів "з того боку", їхню структуру, швидкість реакції тощо.

Як і в багатьох інших випадках, росіяни діють асиметрично, на межі (звідси й термін "лімінальна війна"). Європа, що живе за чіткими законами й правилами, в т. ч. у військовій справі, виявляється перед цим безсилою.

Схоже, цій Європі добряче пощастило, що свій відвертий наступ на Захід рашизм вирішив почати саме з України, де, скажімо прямо, теж не надто переймаються паперовими правилами й мають неабияку фантазію. Добре було б, якби європейські партнери сповна уявляли, якою кров’ю й ціною все це оплачено. Або хоч би сповна розуміли, що буде, якщо черга дійде й до них.