Розвідник з позивним «Хохол»: як історія нашого ГУРівця потрапила на сторінки The Wall Street Journal

Війна це не лише про озброєння, бої, перемоги, логістику та планування. Війна - це історії людей, тих хто творить перемогу. Історії, які стають та стануть у майбутньому основою для книжок, фільмів та пісень. Ось одна із подібних історій.

Він зник безвісти і вважався загиблим. Але йому вдалося проповзти по засніженій дорозі, під ворожими обстрілами і повернутися до побратимів та родини. Ця історія Руслана Фінчука з позивним «Хохол» вразила журналістів американського видання The Wall Street Journal, які описали її у драматичних подробицях.

42-річний Руслан Фінчук служить командиром батальйону у підрозділі «Артан». Це спеціальний підрозділ ГУР, який був сформований з добровольців у червні минулого року. Названий на честь племені Артанців, які вбивали будь-якого чужоземця, який вдирається на їхню землю.

Руслан прибув до окопів на схід від Куп'янська на Харківщині всередині жовтня, разом з  кількома десятками інших бійців. Їхнє завдання полягало у стримуванні російських спроб повернути місто, окуповане на початку війни, а потім відвойоване Україною восени минулого року. Фінчук взяв собі позивний «Хохол», щоб зайвий раз підкреслити, що пишається приналежністю до незламної нації, і його аж ніяк не зачіпає, що так росіяни зневажливо називають українців.

Руслан отримував в боях численні поранення, але залишався у строю. Після чергової важкої травми ноги медсестрам доводилося буквально силою повертати його до лікарняного ліжка та вмовляти не бігати навколо шпиталю. Але хлопець тільки рукою на них махав – мовляв, так швидше відновлюся та повернуся до бою.

Побратим Фінчука з позивним «Невський» описує командира як мужнього та безстрашного, який міг би залишатися у штабі, але воліє лізти у саме пекло – разом зі своїми людьми.

Американське видання описує історію його «загибелі» і чудесного воскресіння. «Артан» стояв під Куп’янськом. О третій ночі поверталися на базу і випадково натрапили на російську траншею. Кількох полонених було вбито одразу, частина змогла відійти до безпечного місця. Але ніхто не знав, що сталося з їхнім командиром – Русланом Фінчуком: він не повернувся на базу і по рації не відповідав. «Він просто зник», - сказав один з офіцерів батальйону. 

Той, хто ніколи не був «на нулі», слабо уявляє собі, як виглядає ця територія. Це вирва з розтрощених дерев, посічена снарядами та ракетами земля, тіла, що гниють просто на полі, та окопи, які можуть за добу кілька разів перейти від наших до росіян і навпаки.

Солдат, який відривається від своїх – приголомшений, а часто й контужений, вибухами, смертельно втомлений, може втратити орієнтацію на місцевості і потрапити до ворожого полону.

На пошуки командира кинули всі сили – безпілотники прочісували лісосмугу та навколишні поля, пролітаючи так низько, що два з них були збиті. Вони пролітали цілу смугу над тілами вбитих солдатів – очевидці кажуть, що їх було не менше ста. Але Руслана серед них не було.

Побратими були впевнені, що їхній командир загинув. Вони зв’язалися з російським командиром по інший бік фронту і запропонували обмін: троє російських полонених плюс 10 тіл загиблих на тіло Фінчука та двох інших. Але той відмовився.

А в цей час божеволіла від тривоги дружина Руслана Фінчука – Лія Крафт. Бійці зрештою наважилися їй сказати, що їм невідоме його місцезнаходження і він, швидше за все, загинув. У Лії та Руслана красива історія кохання – вони почали зустрічатися ще підлітками, але потім, як це часто буває у юному віці, розлучилися. Обидві завели власні сім’ї. Але через багато років, коли їхні родини розпалися, знову зустрілися, щоб більше не розлучатися.

Він називав її "Сонечко" і полюбив її сина, як рідного, допомагаючи йому з домашніми завданнями з математики і приєднуючись до нього на заняттях з карате. Коли син дізнався страшну звістку, не повірив. Але дуже переживав. А Лія написала повідомлення до чоловіка: «Ти підготував мене до всіх сценаріїв, але не залишив інструкцій, як мені жити без тебе».

А в цей час Руслан лежав у полі неподалік лісосмуги, де побратими втратили його з поля зору. Збирав всі сили, щоб продовжувати повзти. Того рокового дня під час перестрілки він побіг з лісосмуги в сусіднє поле, сподіваючись відвести вогонь від своїх людей. Неподалік впала граната, від якої він втратив свідомість. Коли прокинувся, з’ясувалося, що він поранений і частково втратив слух.

У «Хохла» було два варіанти: здатися у полон або спробувати знайти шлях до українських позицій. В полон він здаватися не хотів, але й куди далі йти – не знав.

Тому продовжив повзти навмання. Він чув, що мимо нього по полю проносилися машини, чулися крики піхотинців, гуркіт артилерії. Він сховався в канаві, накрившись листям, і дочекався ночі. Тоді він знову почав рухатися.

Він проповзав менше 20 метрів за раз, а потім зупинявся, сподіваючись, що повільний темп зменшить ймовірність того, що його помітять ворожі дрони. Іноді довелося повзти під обстрілом – одна з куль увійшла в землю за 50 см перед ним.

Він рухався повз міни, вирви від вибухів, десятки тіл, обгризених щурами. Якось під час його відпочинку, коли він лежав нерухомо, його руку почала гризти миша, яка прийняла його за загиблого.

Два дні без їжі і води, поранений, у багнюці, повністю дезроієнтований, Руслан почав подумки розмовляти зі своєю дружиною, питав її, куди далі йти. Раптом почув два постріли з керованої протитанкової ракети, які використовують росіяни. Він зорієнтувався, що ці ракети націлені на українські позиції і почав повзти в тому напрямку. І зрештою вийшов до зруйнованого села. Побачив людей, і все ще не був впевнений, хто це. Яким же полегшенням для нього було, коли він почув лайку. Рідною українською.

Побратими зустріли звістку про повернення командира радісними криками. А Лія Крафт, навпаки, майже оніміла від щастя. Радісну новину приніс побратим Руслана: подзвонив їй у двері і мовчки протягнув телефон.

"Ти живий?" - запитала Лія. Руслан, ледве вимовляючи слова, відповів: "Сонечко, вибач, що я так довго до тебе повз".