Як створити дієвий механізм пошуку та допомоги сім’ям зниклих безвісти?

Після початку повномасштабного вторгнення додому не повернулися тисячі українських героїв. Сім’ї втратили з ними зв’язок і не знають, де ті перебувають. На жовтень у списку зниклих безвісти за особливих обставин (бойових дій чи окупації) значились 26 тисяч осіб, 15 тисяч з яких – це військові. За припущеннями омбудсмана Дмитра Лубінця, частина зниклих може бути живими, проте інформації про більшість з них майже немає. Загинули вони, перебувають у полоні бойовиків чи примусово депортовані у рф – невідомо. Так само повільно рухається і пошук зниклих безвісти цивільних та військових від початку АТО у 2014 році (понад 1,6 тисяч осіб). Хоча їхні рідні і досі не припиняють пошуки.

Ухвалений Закон "Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин" та створений згодом на його основі відповідний Реєстр мали бодай частково зрушити з місця питання отримання рідними статусу члена сім’ї зниклого за особливих обставин, а в подальшому прав і гарантій на соціальний захист. Зокрема, на пенсію із втрати годувальника або середній заробіток за місцем роботи (служби), якщо зниклий перебував на державній службі або у лавах ЗСУ (інших військових формувань). Втім прогалини у виконанні закону та юридичні колізії призвели до того, що родичі мусять самотужки шукати докази, що їхній рідний дійсно зник безвісти, а не дезертирував чи здався у полон, і місяцами доводити свій правовий зв’язок з ним у судах.

Які права родичів зниклих безвісти порушуються найчастіше?

На практиці найбільші складнощі виникають через невідомі обставини зникнення військовослужбовців. В інструкціях військових формувань, на жаль, відсутній чіткий алгоритм визнання військовослужбовців зниклими безвісти. Немає порядку проведення розслідування та роз'яснень, які докази зникнення є достатніми. Наприклад, чи достатньо для визнання військовослужбовця зниклим безвісти заяви командира військової частини або побратимів? Який порядок подання ними відповідної заяви? Що робити, якщо немає свідків зникнення військовослужбовця за обставин, які загрожують його життю? Ситуація значно ускладнюється, якщо людина, скажімо, зникла на окупованій території, через що жодної інформації (або доступу до її тіла) немає.

З цим пов’язана і ще одна проблема, яка полягає у відмінностях процедури пошуку та проведення розслідування різними військовими відомствами (ЗСУ, Міноборони, Національною гвардією, Національною поліцією, СБУ, ДСНС тощо). Через що рідним доводиться або самим втягуватися у цю бюрократичну тяганину, або місяцями обривати "гарячі лінії" відповідних військових формувань, щоб отримати хоч якусь звістку.

Попри визначений Законом 30-денний термін, затримки з отриманням витягу з Реєстру мають масовий характер. Згідно із Законом, інформація про зниклу людину вноситься до Реєстру лише після проведення уповноваженими органами перевірки обставин зникнення. Однак у вересні робота Офісу Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, була припинена. Наразі розглядом таких справ займаються різні органи: розшуком зниклих безвісти – МВС України, поверненням тіл загиблих - Головне управління розвідки, координацією пошукових груп – Міністерство оборони. На сьогодні немає жодного органу, який би координував роботу відповідних державних відомств з пошуку зниклих безвісти та допомогу їхнім рідним, а також займався наповненням реєстру. Відповідно, не отримавши вчасно витягу з реєстру, родичі, діти зниклого не одержують жодної підтримки від держави.

Та, крім недоліків роботи державних органів, у процесі оформлення відповідного статусу виникає й багато інших юридичних колізій. Особливо вразлива категорія – одне з подружжя, що перебували у цивільному шлюбі з військовим, або люди, які перебували на його утриманні. Останнім доводиться у суді доводити факт спільного проживання без реєстрації шлюбу (перебування на утриманні), щоб згодом одержати гарантовану державою допомогу. Такі справи нерідко ускладнюються вступом у процес інших членів родини (наприклад, колишньої дружини, яка має неповнолітніх дітей від зниклого безвісти), які також претендують на майно зниклого та гарантії захисту від держави. Оскільки виникає спір про право, то заявнику доводиться звертатися до іншого суду в порядку цивільного судочинства, і починати все спочатку. Враховуючи, наскільки повільною є наша судова система в умовах сьогодення, тривати це може роками.

Врешті-решт, права зниклих безвісти також потребують захисту. Адже вже за 6 місяців (за наявності відповідних обставин) або за 2 роки (без таких обставин) з дати заяви про зникнення - військовослужбовець, який живий, але знаходиться у полоні, може бути позбавлений недобросовісними родичами всіх своїх майнових та немайнових прав без його відома та згоди. Таким чином будуть грубо порушені його права, відновлювати які згодом буде складно, а подекуди (наприклад, якщо майно відчужено, а гроші - витрачені) і неможливо.

Що треба зробити?

Зрозуміло, що точну кількість зниклих безвісти за особливих обставин ми зможемо встановити тільки після закінчення війни. І їхній пошук буде доволі тривалим. Але для того, щоб жодна людина не була загублена, щоб усі вони були зараховані до реєстру і їхні пошуки не припинялись, потрібні негайні зміни до законодавства. В першу чергу, з метою створення Єдиного державного органу з конкретною функцією – пошуку зниклих безвісти за особливих обставин – та професійним особовим складом, що би забезпечував наповнення та ведення відповідного Реєстру.

Також уже очевидно, що у майбутньому деяких зниклих безвісти доведиться упізнавати за ДНК-експертизою останків. Ця процедура може стати єдиною надією для сім’ї - знайти і гідно поховати загиблого родича. Використання новітніх технологій та обладнання дає можливість значно пришвидшити процес ідентифікації тіл. Проте на практиці ці експертизи роблять нехарактерно довго. І ключове, чого бракує зараз, – наявності в базі ДНК-профілів не лише родичів, а й самих військовослужбовців. Адже тільки за умови збігу двох ДНК-профілів можна ідентифікувати загиблого.

Тому, на мою думку, ухвалений влітку минулого року Закон "Про державну реєстрацію геномної інформації людини", слід доповнити нормою щодо обов’язкового відбору зразків ДНК у людей, які з очевидною вірогідністю виконуватимуть завдання з високим ризиком для життя. Такі зміни забезпечили б ефективний пошук і опізнання загиблих цивільних та військових, адже їхня кількість, на превеликий жаль, буде лише зростати.