Я не скажу тобі цього ще раз (Оповідання)

Вона не дуже любила своє ім'я, тож звернення “тітка Рі” її влаштовувало, попри асоціації, що робили його неоднозначним. Тому ми звали її просто - Рі. Вона була Ритою, але це “і” залишилося с тих часів, коли її ім'я ще проговорювали російською. Я мав щастя не застати ті часи. 

Влітку Рі просила мене винести їй на вулицю невеликий кругленький стіл та стілець. Вони залишилися ще від діда з бабусею. Їх я трошки пам’ятав. 

Тож я брав той круглий стіл, добре, що він влазив у ліфт, адже Рі жила на п'ятому поверсі, та виносив його. Навпроти під'їзду чи жив, чи вже не дуже жив старий каштан, і Рі полюбляла сидіти під ним. Тіні від нього було небагато, але в певний час - і вона знала коли - сонце йшло собі далі, а під каштаном можна було відпочивати. 

У Рі не було чоловіка, але вона дивно сміялася, коли вони з мамою говорили про якихось харківських музик, тож всієї правди ми не знаємо, як любили казати в ті часи. Колись у юності вона зробила собі татуювання на правій руці. Це був надпис - латиною, а може й іспанською, - я не встиг вивчити жодну з цих мов, щоб встигнути прочитати, що саме там було написане. 

Отже, я діставав та спускав ті стіл та стілець рік чи два, коли мене батьки завозили до неї на кілька днів, а потім ще в 2023 році встиг це зробити.

Саме того літа і відбулася ця бесіда. 

Тоді я дізнався, що у Рі були подруги і що вона з ними, чи вони з нею посварилися. 

“Знаєш, скільки в нас буде вдів? - спитала вона мене. - Більше, ніж ти можеш уявити”.

Я тоді мало що взагалі міг уявити, але з роками зрозумів, що це я дарма так думав про себе. Бо і зараз у мене точно є проблеми з цим питанням, особливо, коли мова йде про смерть.

Тут я їх побачив. Ми побачили. 

Це були дві жінки, ймовірно, однолітки моєї тітки, але я не впевнений, бо вони, попри спеку, натягнули собі на голову хустки, і взагалі поводилися, скоріше, як бабусі. Йшли швидкими та коротенькими кроками, щось шепотіли та хрестилися.

”Що вони роблять?” - спитав я тітку.

“Вони читають молитву”, - відповіла Рі. 

“Нащо?”, - знов спитав я. 

“Щоб ракети оминали наш будинок”, - відповіла вона. 

Я очікував, що вона щось спитає про батька, але їй вистачало тактовності не говорити про це. Тож вона спитала, хто з поетів мені подобається, а я відповів, що мені подобається Оден. Це була чиста правда, і вона похвалила мій смак, сказавши, що він краще Жадана, але Жадана ми любимо не за це. Ми ще трошки поговорили про маму, про те, як я навчаюся, та про війну.

“Вони були моїми подругами, - сказала Рі, коли дві жінки вийшла з-за рогу та пішли на наступне коло. - Ми знайомі більшу частину життя, але їм в сраці заграло те, що не заграло в моїй, тож ми посварилися”.

Я не знав, що на те сказати. Дорослі здавалися мені надто тупими та загадковими, і моя тітка не була виключенням. Добре ще стілець, але нащо їй був потрібен той стіл, якщо вона на нього нічого не ставила. Вона просто сиділа та дивилася на свій під'їзд, на свій дім, інколи - на мене. Це була дивна, але приємна жінка. Вона турбувалася про мене більше батька, а це вже про щось говорить. 

“Мій кіт, - каже вона, - завжди обирає найбільш складний шлях для того, щоб спуститися з підвіконня до миски з їдлом. Там, де можна зробити один стрибок, він зробить три. Але я його все одно люблю. Звісно, він міг би бути розумнішим, втім, врешті решт, він досягає своєї мети”.

А потім вона заспівала щось англійською (я був не такий вже безнадійний) про те, що якщо вона скаже двічі, то вона скаже це тисячу разів. 

Ми сидимо майже нерухомо; я трошки нервував через думку про одну місцеву дівчину, бо вона така гарна, а в мене на лівій щоці вискочив надзвичайно гидкий прищ, а отже про те, щоб запросити її на побачення, потрібно забути хоча б на місяць - а це вже просто вічність, не всі живуть стільки; отже, ми сидимо незворушно, майже, і дивимося, як подруги моєї тітки, чи скоріше - колишні подруги, вже втретє виходять з-за найближчого до нас кута будинку і йдуть далі, не помічаючи нас та буркочучи свою молитву. Я бачу, що одна з них хреститься та постійно несамовито хитає головою, як якась іграшка на торпеді водія маршрутки. В неї ніби немає ані хребта, ані артерій; захоче - виверне голову на всі 360 градусів. 

Тоді я спитав - невже Київ  нещодавно обстрілювали?

“Що? - і вона починає сміятися так голосно, що її колишні подружки таки крадькома та з осудом дивляться на нас секунду чи дві, - Ні, хлопче, ти абсолютно правий. Ми ж не в Харкові живемо. Київ давно не обстрілювали. Зараз же літо”.

Тітка почала озиратися на всі боки та вдивлятися у небо.

“Щось сталося?”, - спитав я.

“Ні-ні, мій любий. Нічого не сталося, - сказала вона. - Я просто перевіряю, чи не викликали вони, раптом, дощ чи ще якусь хрінь”.

Ми трошки помовчали, і я з подивом для себе зрозумів, що зовсім не бачу горобців. Мені було приємно сидіти на траві, я не хотів би змінити її на жорсткий стілець, втім відсутність горобців мене чомусь засмутила. Горобці здавалися мені втіленням життя - маленькі, приткі та жваві, вони були більше схожі на мене, ніж на дорослих. 

“Тоді нащо вони ходять навколо будинку та моляться?”, - абсолютно серйозно спитав я.

Вона посміхнулася мені, як людина, яка повністю задоволена собою, своїм життям там тим, що робить, і відповіла: “Бо вони вірять, що це їхня заслуга, серед іншого. Вони вірять, що без їхньої молитви в наш будинок вже б прилетіла ракета”.