Два будинки

Після вчорашньої атаки русні я впізнав на світлинах одразу два будинки в двох містах.

Будинок в Солом’янському районі був моїм домом близько двох років. Це навіть не минуле, а позаминуле життя, тому спогади про нього давно потьмяніли. Найголовніше, що сталося зі мною в цьому будинку - я написав в ньому всі оповідання своєї першої російськомовної збірки “Часовая прогулка”. Був ще практичний досвід: перша зламана пральна машина, перший зламаний холодильник, зламане ліжко і т.д. Не можу сказати, що я любив жити в цьому будинку, але він вирізняється для мене повз інші, бо, звісно, я його трохи знаю. Не кажучи про те, що ми з ним досі живемо в одному районі.

Будинок у Харкові мені знайомий менше, втім спогадів, а тим більше - приємних, про нього набагато більше. В ньому я неодноразово жив як гість. Інколи щось готував, інколи допомагав прибирати. В цьому будинку я написав одне з перших своїх оповідань українською мовою - “Три жінки в купе”. Це було напередодні 2022 року, року на який було багато планів.

В останній раз заходив в нього позаминулої осені - мені пощастило приїхати в Харків в той день, коли я не почув ані тривоги, ані обстрілу. Закінчивши свої справи я пішов в японський ресторан неподалік цього будинку. Пив пиво, відпочивав та чекав на потяг до Києва. Переді мною на зручних диванах сиділи військовий медик з Великої Британії та дві наші дівчини. Розмова йшла жвавою англійською, але лише між двома молодими людьми. Ще одна дівчина явно була присутня для компанії. Коли я вийшов з ресторану та попрямував до метро, було вже занадто темно, щоб побачити і вулицю і дім.

Але ось вчора побачив. Одразу два будинки в яких я колись жив побачив. Важко сказати, що саме я відчуваю, адже це не має до мене ніякого відношення. Майже ніякого. Ні я, ні мій дім, ні мої рідні чи близькі не постраждали. Втім, поки писав ці останні речення я зрозумів, що відчуваю. Це так відчуття, ніби хтось без твого дозволу намагається знищити твої спогади.