Ми будемо стояти до останнього, я не зможу залишити хлопців.

 «Ми будемо стояти до останнього, я не зможу залишити хлопців» 

Так сказав своїй дружині  30-річний Ігор Муштатов, коли був на Азовсталі. Ігор з Херсонщини. Ще до війни вступив до Національної академії Національної гвардіїі України, закінчив у 2016 році. Служив у Маріуполі. 
Про життя до полону розповідає дружина Аліна. Вони обидва з Херсонщини, разом 5 років, і вже два роки, як їх розлучила війна. Коли дівчина переїхала до Ігоря в Маріуполь, де він служив, просто закохалася в це місто. Згодом вони купили там будинок, облаштували його і щасливо жили, мріяли, планували... Напередодні 24 лютого 2022 року чоловік три дні був на службі, прийшов і сказав, щоб Аліна зібрала речі і була готова виїхати, якщо розпочнеться війна. Зранку 24 лютого його викликали в частину.  Аліна сама його відвезла і сподівалася, що увечері вони зустрінуться знову. Але сталося те, про що говорив Ігор. Аліна мала виїхати з Маріуполя додому на Херсонщину. Але в цьому вже не було сенсу — їх район був окупований у перший день вторгнення. 
Тож виїхала до Запоріжжя. Там народився їхній син. Про це Ігор дізнався вже на Азовсталі.  Ім’я малюку обрали ще до війни — Даніїл. Ігор на нього дуже чекав. Аліна змогла додзвонитися чоловікові за кілька днів після народження. “Ти навіть не можеш уявити, як я радий”, - казав Ігор. Він просив фото малюка, зв’язок був дуже поганий, але раз на тиждень Аліні вдавалося відправляти. Фото дитини надавали сил. Ігор казав: “Ми будемо стояти до останнього, я не зможу залишити хлопців”. Зараз Дані вже рік і 8 місяців, і він ще ніколи не бачив тата. Коли малюку виповнилося 2 місяці, тато вже був у полоні. “15 травня я отримала смс з Азовсталі, а 16 вже не було зв’язку. В новинах бачила, що хлопці виходять в полон. Дзвонила до управління нацгвардії, там сказали, що Ігор вийшов вночі 18 травня. Вночі 24 травня подзвонив його побратим, сказав, що вони в Оленівці. Голос чоловіка почула вночі 2 червня, він говорив дуже тихо. Що “все добре”, сумує, хоче побачити сина, розпитував по малого, про батьків. 30 вересня сказав, що хлопців вивозять партіями з Оленівки, всі сподівалися, що на обмін... Зараз він вже не впізнає сина, бо крайній раз бачив його у півтора місяці. А він дуже схожий на батька, такі ж блакитні очі, такий самий характер, він ніколи не бачив тата, але поводиться точно як він. В 11 місяців малюк вперше сказав слово “папа”, а зараз бере телефон і пошепки розмовляє з ним.  Я впевнена, коли синочок побачить свого татка, він одразу його впізнає, адже вони такі схожі. Іноді дивлюся на Даню, а перед очима Ігор. Він міг бути дуже спокійним, а міг бути непосидючим. Дуже впертим, як щось вирішив — не переконаєш, завжди стоїть на своєму. Але таких відкритих і добрих людей, як він, я не зустрічала ніколи. Він брав на себе найскладніші питання, підтримував, допомагав. Коли почалася повномасштабна війна, я мала приймати рішення самостійно. Це важко для мене, коли нема з ким порадитись.  Я просила, щоб він вийшов на зв’язок і відчувала, коли подзвонить”.  
Будинок, який Ігор і Аліна купили в Маріуполі, зруйнували російські снаряди. Але побратим, який був разом з Ігорем в полоні, розповів, що в Оленівці Ігор накреслив план нового будинку, дуже докладно, до кожного кущика в дворі.   Аліна каже, що вийшла на роботу, коли малюку було рік і 4. Дуже важко було сидіти в чотирьох стінах і чекати. Адже її робота дуже важлива зараз, вона працює фельдшеркою.
З Даніїлом зараз мама Ігоря, вони живуть разом і бабуся присвячує онуку весь свій час. Мама Ігоря,  Євдокія Вікторівна каже: “Ігор в дитинстві дуже любив спорт, зі школи їздив на змагання, займав перші місця.  Були плани навіть віддати його до спортивної школи. Я була впевнена, що він буде вчителем фізкультури, - говорить жінка, -  Після 11 класу він добре здав ЗНО, і першим за рейтингом пройшов на факультет фізичного виховання до Херсонського університету. Але потім сказав мені: “Я не хотів, тебе розчаровувати, але я хочу бути військовим”. Пішов до армії,  а після закінчення служби вступив до Харківської Академії нацгвардії. Там був жорсткий відбір, але він все здав”. 
Попри те, що на руках маленька дитина, жінки і брат Ігоря намагаються брати участь в акціях на підтримку полонених і робити усе, що від них залежить. Аліна пригадує розмову з чоловіком, коли він вже був у полоні. Він сказав, що якщо його повернуть додому, мріє взяти її з сином, оселитися у хатинці десь в лісі і просто піти порибалити. “Він дав мені обіцянку, що це не остання наша дитина і наступного разу він обов’язково буде сам особисто забирати мене з пологового. Оскільки цього разу не вийшло так я ми планували, - додає Аліна. - Ігор по своєму проявляв почуття. Він мало говорив про те що відчуває, але це було зрозуміло у вчинках. Мені дуже важко переживати ці моменти, але я розумію, що коханому там набагато важче. Я маю триматися заради нього і сина. Після повернення Ігоря я мрію лише про те щоб він завжди був поруч”.