DDoS-атака - це неприємно, але не страшно

Сьогодні колега з Детектор медіа попросила коментар про вчорашню атаку. Хакерську атаку ми відбили. Боги серверів вже навіть прокинулись і працюють далі. Але журналістка спитала про найбільш памʼятні, і тут мені є що згадати.

2022. Якесь там березня, якийсь то день окупації. По вулицях шаряться патрулі янсур, а я пишу новини. Для збереження психіки треба робити монотонну роботу, а не слухати заспокійливий піздьож арестовичів.

І тут мені пише Віталік:

- Ти в пордяку?

-ну, відносно.

- Кажись, тебе зламали. На всіх твоїх новинах стоїть російський прапор.

Це мало пояснюване відчуття, коли ти уявляєш свої перспективи після того як росіяни вирахували, що ти журналістка Цензор.

Акреду Верховної Ради я запхала в щілину між секціями шафи, всі телефони з переляку вимкнула. Не знала, чи казати батькам про таку халепу. Вирішила почекати 30 хвилин. Якщо не прийдуть, в мене є час. Не прийшли. За цей час я таки сказала "благу вість" мамі, зібрали ще дві тривожні валізи, подзвонили в Британію кумі, сказали якого дядька знайти, щоб спитати маршрут виїзду закинутим хутором.

Ближче до 23 подзвонив Слава, вибачився і сказав, що зламали не мене, а банерку. Та й то не нашу, а в Німеччині.

Все що я змогла вимовити: "Бляха, я тут ледь інфаркт не отримала".

Але то було на краще. Це була генеральна репетиція. Коли янсур прийшли, я вже була готова і графік втечі порахувала в секундах.

Тому DDoS-ка - це неприємно, але не страшно.

А от жарти курок з дизель шоу і кварталу про тих, хто був в окупації, я не коментувала. Бо змогла б це робити лише добірним матом.