Як впорядкувати мрії

Впорядкувати свої мрії дуже просто - треба скласти список. Я склав – вийшло двадцять вісім фільмів. У когось список буде довший, у когось коротший і не обов’язково фільми. Завершивши список, можна порвати його і викинути в унітаз.

Мій творчий вечір в Будинку Кіно 31 березня цього року досі не завершився для мене крапкою в кінці звіту. Тим більше, що я звітував не фрагментами старих фільмів, а своїми новими мріями. Хочу зняти 28 фільмів, що я оголосив зі сцени. Навіть, якщо би мріяв лише про три – "Сім повернень назавжди", "Історія одного апокаліпсису" і "Расіном" - і це сьогодні зухвалість.

Але мрію.

Мріяти вголос я почав пізно – в сорок чотири роки. До цього мріяти можна було подумки або з друзями у себе на кухні, але так, щоби сусіди не чули. До дев’яносто першого року я жив у будинку, що промерз від фундаменту до даху. Навіть вікно вкрилося товстим шаром мерзлоти. Але 91 року це вікно відкрилось і я вистрибнув. Виявилось, що це був один з верхніх поверхів сталінського хмарочосу.

Лечу щасливий, бо десь на рівні вісімдесят сьомого поверху мені вдалось зняти фільм "Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди". Пролітаючи вісімдесят другий – "Сьомий маршрут", трьома поверхами нижче – "ТойХтоПройшовКрізьВогонь", шістдесят п’ятий поверх – "Толока".

Я мріяв про ці фільми давно. Два задуми (недоречні) з’явились шістдесят сьомого року, ще два (незаконні) – сімдесят третього. Якось я склав у стовпчик роки від виникнення задумів до реалізацій. Вийшло, що подумки і вголос я намріяв на сто двадцять років аж поки не побачив свої фільми на екрані.

Тепер продовжую мріяти уголос, привселюдно – зі сцени Будинку Кіно. Тим, хто ніколи не мріяв пошепки на кухні, я не зможу пояснити різницю. Коли дев’яносто першого року я цю різницю усвідомив, захлинувся щастям, вистрибнувши з вікна.

Тому, я й досі не готовий до песимізму.

Якщо путін переможе Україну, тоді нам всім доведеться викинути списки своїх мрій в унітаз. Чому в унітаз? Можна спалити. Я читав, що рукописи не горять, але я з цим не згоден. Слідом за одним з героїв мого сценарію "Расіном", можу сказати: "Горять! І освітлююсь своїм світлом натовпи ідіотів".

Чому в уніітаз? Тому, що це фатально і безнадійно. Ви чули - нам сказав "старший брат": Україна має бути знищена. Українці, носії генома непокори, зухвалої спроби захисту своє землі і своїх родин, також мають бути знищені.

Почувши заяву Емманюеля Макрона про французьку ядерну зброю, я міг би подумати, що Президент Франції десь в інтернеті подивився піратську копію мого нового, фільму "Блуд" (2023) https://www.youtube.com/watch?v=QHuuZXltkq8

Дуже хотілось так подумати, але я так не подумав. Замість цього я зрадів, позаяк рішення Макрона позбутися хронічних політичних страхів і рушити своїм шляхом оптимістично авансовано у фільмі "Блуд".

Крім того, що Емманюель Макрон нагадав про свою атомну бомбу, він дав старт змаганню президентів: "Колеги, хто з вас візьме на себе роль Президента, який кинув, який здав Україну? Той, хто заявить про це першим, стане "шісткою" путіна - "6/1". Решті путін буде писати на долонях: "6/2", "6/3, 6/4… 6/8… 6/13…" І так, поки не напише 6/195 (Вікіпедія стверджує, що саме стільки країн на землі).

Україна не у цьому списку. Україна за будь-яких підсумків вже заробила собі статус Легенди, статус Лідера (Number One), дякуючи своїм добровольцям, збройним силам, волонтерам, дякуючи Майдану... Сьогодні саме Україна зупинила фатальний рух цивілізаційного експресу в напрямку прірви і вже тягне його іншою колією. Хто поверне за нами? Крім Франції? Крім кількох найближчих однодумців?

Зміну статусу України з останнього місця за російською ієрархією на Number One за ієрархією світовою нам доведеться усвідомлювати довго. Поки що масштаби події не відповідають шаблонам і стереотипам, що віками прищеплювалися поколінням Українців.

Коли донька Іванка була маленькою, як і більшість дітей, вона малювала все без сумнівів і вагань. Ми не встигали підкладати їй олівці, зошити, альбоми для малювання. Сторінка за сторінкою, вона заповнювала їх пейзажами, натюрмортами, портретами, замальовками з натури і підписувала назви кривенькими буквами з помилками. Одна з жанрових композицій називалась: "Папа і дядя Серьожа (актор Сергій Іванов – М.І.) сидять на кухні за столом і п’ють шампанське вино на знак гарного настрою". Гарного настрою в той день не було, але я так сказав Іванці для відмазки.

Наступного дня (це був перший весняний) ми з Іванкою вийшли з вагону метро на платформу "Дніпро". День був сонячний, переповнена ріка грілася після зимової сплячки. "Намалюєш?" Іванка довго думала, потім відмовилась. "Чому?" - здивувався я. "Сторінки не вистачить".

Так само наші погляди, наші вимірювальні інструменти не гідні сьогодні осягнути феномен - новий статус України в обсязі, в динаміці, в 5G.

Пізніше Іванка розповідала мені: якось на гастролях до Китаю їх повезли подивитися Велику Китайську Стіну. Їхали довго, ледь тягнулись у щільному тумані. Нарешті, зупинились. "Перед вами Велика Китайська Стіна",- сказав екскурсовод. Було видно п’ять метрів стіни в один бік і три в інший.

Так і ми сьогодні поки що не можемо оцінити подію, що продовжує масштабуватися.

У зв’язку з цим маю одне запитання: як нам сьогодні знімати українське кіно? Яким має бути кіно країни, що перетворилась з недодержави (за всесвітньо поширеною версією путіна), з іржавої педальної дрезини - на Number One, на Лідера серед держав, на Локомотив?

Так, як знімали досі?

Не маю жодного сумніву – не один я шукаю відповідь на це запитання.

Не вірю тим, хто каже: Сьогодні не можна знімати ігрові фільми про війну! Спочатку – перемога!

Хочеться перепитати: Нехай хтось переможе, а потім ми візьмемся шукати смисли, сенси перемоги?

Перемагати треба всім разом і сьогодні! Ігрове кіно теж має воювати і допомагати перемагати вже сьогодні! Сьогодні війна скрізь. Не лише в окопах - війна на кожній вулиці, в кожному трамваї, на кухні, на знімальному майданчику, на вокзалі, в ліжку, на лекції, в школі…

Для того, щоби не помічати війну на десятому році, потрібні вже додаткові зусилля і заклики. І вони звучать. Інколи абсурдно: Пропоную оголосити ігровому кіно ЕМБАРГО під час війни!

Аналітики стверджують, що чекати, коли можна буде талановито, геніально і безпечно почати шукати смисли, сенси перемоги, доведеться довго. В моєму новому сценарії "Історія одного апокаліпсису" представник позаземної цивілізації скаржиться: "Наша Перша Світова і Друга закінчились, а Третя Світова не закінчується!"

Чи можна про Третю Світову з посмішкою? Чи можна сьогодні з посмішкою про Перемогу, коли нові задуми автоматично повертають до звичного, сльозогінного - ще раз про "ВсеПропало" (про погані колеса для поганої машини) – так, як привчив українців "старший брат" розповідати про себе.

Чи маємо право про Третю Світову з посмішкою? Сьогодні? Чи можна сьогодні з посмішкою про Перемогу, чи будемо ще раз про "бідних бо дурних, але дурних бо бідних"?

Ми вже давно не радянський союз, але й досі розповідаємо про себе як про безнадійно хворих. Чи воно у нас в генокоді після сотень років зомбування? Згадайте українського Героя, справжнього Героя в українських фільмах радянського періоду. Його немає, принаймні, такого, що не був приречені радянською цензурою на покарання у фіналі – символічно, публічно, показово. Переможці, герої – росіяни! А ми, в кращому випадку, бунтівники, але лузери. Нам дозволялось дивитися на екран і поблажливо посміхатися, можна було й не посміхатися, а покірно ставити самім собі діагноз – незграбні, вбогі, неспроможні, байдужі, хронічно настрашені, примітивні, безсловесні…

Чи актуальні сьогодні ці стереотипи?

Творчий потенціал нашого кіно величезний. За умов ризикованого кіноробства, наші автори послідовно піднімаються сходинками червоних фестивальних доріжок все вище і вище.

Цьогорічний "Оскар" українського фільму "Двадцять днів у Маріуполі" Мстислава Чернова – ще одна, знакова, дуже висока сходинка на цьому шляху.

Не варто забувати, що "Оскар", певною мірою є винятком серед найвідоміших фестивалів. "Оскар" завжди симпатизував глядацькому кіно. В своєму регламенті "Оскар" передбачає обов’язкову комерційну демонстрацію фільму, що претендує на нагороду, на відміну від більшості топових міжнародних фестивалів, що вимагають: спочатку міжнародний кінофестиваль, спочатку IFF, потім прокат.

Фінансуємо кіно ми з вами (через чиновників). Азартно сперечаємося: "Фінансуємо не так, не стільки, не тим, не через тих…" Незаперечним залишається факт: в результаті ми – інвестори (глядачі) повинні стати у чергу після IFF. Фестивалі мають "Право першої ночі", а не ми. Фільм, що довго шукав щастя на IFF, може виглядати на наших екранах нареченим, що запізнився на власне весілля на пару років – так швидко летить сьогодні час. Війна не чекає.

Я щасливий, що для багатьох наших відомих режисерів першою сходинкою був наш фестиваль нашого українського короткометражного кіно "Відкрита Ніч". За 24 роки існування 24 Гран-прі плюс непідрахована кількість щасливих учасників на світанку на березі Дніпра, яким фестиваль додав надії, впевненості. Це був, мені здається, перший НЕ міжнародний фестиваль в Україні, він проходив під гаслом "МИ–ДЛЯ НАС–ПРО СЕБЕ". Щороку фестиваль шукав і знаходив Героя в ігровому, в документальному кіно, в анімації, навіть якщо це була дитина, собака, дитяча іграшка…

На жаль сьогодні влаштувати всенощну під зорями на березі Дніпра неможливо.

Чи очікують IFF сьогодні Переможця, Гладіатора, Героя, Лідера, зокрема, українського? Маю сумніви. Чи очікує Переможця, Героя, Лідера Україна? Не маю сумнівів - очікує. Де середина? Мені здається, поки що її немає. Можливо, з’явиться завтра. Статус України дає нам право змінювати канони, дякуючи за це нашим бійцям.

Одна справа – кіно для Перемоги України, зовсім інша – стандарти, стереотипи і правила гарної поведінки на відомих міжнародних кінофестах (IFF).

Різні догмати віри.

Сьогодні мене не цікавить на кіноекрані "Зачарована розгубленість", "Депресивна покірність", "Відсторонена байдужість", "Фатальна приреченість"…

Привертають увагу спроби порушити нав’язані традиції того сліпо-глухонародженого кіно, яке навіть війну в своєму домі не хоче помічати.

Традиції порушувати дуже важко, впроваджувати нові ще важче.

Йдеться не про творчу жертовність – не знімати для міжнародних фестивалів, а натомість знімати для Перемоги України. Йдеться про пошуки нових трендів, настільки переконливих, щоби бути першими, бути законодавцями – як "Двадцять днів у Маріуполі".

Мізансцена виглядає поки що не оптимістично: з одного боку топове фестивальне кіно, для якого український глядач, його війна, його герої, не є першими у черзі. З іншого боку серіали з застарілими хронічними хворобами, що підчепили від московських замовників. Посередині – прокатне кіно, яке вважається несортовим, якщо не потрапило на IFF (або не планувало потрапити?)

Про це і не лише про це – в моєму сценарії ("Расіном"), фрагмент якого був на сцені Будинку Кіно https://www.youtube.com/watch?v=UmS1GW2BxYY

Юний герой (студент )ділиться з нами наївним, але важливим відкриттям: "Я знімаю фільми для Бога. Я не кажу, що у мене виходить, але я намагаюсь. Це на першому курсі я знімав так… не для Бога, а на третьому знімаю для Бога. Врешті, якщо йому сподобається, він мені знайде дорогу до глядача".

Сьогодні у нас Бог – Перемога. Може нам спробувати писати сценарії і знімати фільми для Перемоги? Може, пошукати Героя? Не можу сказати, що таких фільмів немає, але – чи їх достатньо?

Про Перемогу - в іншому моєму сценарії "Історія одного апокаліпсису", фрагмент якого також був на сцені Будинку Кіно https://www.youtube.com/watch?v=nl3xoTNIhuQ

Для себе я героїв знайшов, коли возив свої фільми на війну. В одному з відеосюжетів ("Як зіграти Куку?"), що був в той вечір на екрані Будинку Кіно, глядачі побачили героїв, яких я зустрів там. В цьому сюжеті https://www.youtube.com/watch?v=kHDZgnc_dLY прозвучали слова про задум фільму "Сім повернень назавжди": Якби собака вміла говорити, вона, мабуть, сказала, що люди її дивують, бо вони… бо ми живемо без чуйки. Чуйку нам приспали казками про "братскій народ", про "какая разница"…

Здається, чуйку приспали не лише нам – ковід пам’яті. Пандемія.

З Україною прощались не один раз. Кожного разу передчасно. Я не вірю в знищення України разом з українцями. Цього вкотре не буде тому, що це неможливо.

Якою буде ціна нашої перемоги? Вона і сьогодні дуже велика, але для того, щоби врятувати наші мрії, зберегти і згодом реалізувати їх, необхідно, щоби першим пунктом в списку мрій було не "виспатися", а "вкласти у перемогу…", а далі – хто що може. Не викидайте свої мрії в унітаз. Можливо ваш майбутній фільм – зброя Перемоги - Game Changer.

П’ятдесят п’ятий поверх. Лечу, продовжую мріяти (мабуть, тому, що довго жив у крижаному будинку).

З карнизів падають бурульки.

Весна!