Запах горілого у повітрі на шляху до Перемоги

Після візиту у прифронтові міста Донецької та Запорізької областей важко підібрати слова. Ненависті та злості, яка накопичується в українського народу крізь століття боротьби. Зруйновані долі, понівечені міста, знищена інфраструктура. Слова вдячності та поваги за незліченно велику кількість зусиль за право жити на своїй землі у вільній країні. 

Запах горілого у повітрі, обстріли, як фоновий супровід жахіття, в якому продовжують жити українці. Мама закриває вуха дитині, бо зараз буде вибух ракети. Старші люди в черзі за питною водою. Жінка, яка до Великодня миє єдине вціліле вікно багатоквартирного будинку. Центр культури, де мала б бути вистава Маруся Чурай, понищений черговими ударами.

Життя там триває. Відчуття небезпеки вже настільки стало нормою за 10 років на Донеччині, що прийшлось “змиритись” із постійним страхом. Місцеві, які позалишались, не виїжджають до останнього, бо нема куди. Хто міг зробив це, а хто ні — на межі виживання. 

З однієї сторони розумію, що жити в таких умовах за 20 кілометрів від лінії фронту — це нонсенс. Необхідна евакуація, як мінімум сімей з дітьми, щоб вони не жили в цьому кошмарі. З іншої — а куди їм? А чи достатня підтримка держави? (ні) Приходиться вчитись жити у війні з тими ризиками та наслідками нехтування безпекою.

Іноді здається, що живемо в різних реаліях цього світу. Одні ризикують життям, щоб підтримати найвразливіших у прифронтових селах. Інші — запускають тендер на 3 мільйони для утримання зелених насаджень Краматорської територіальної громади. Одні зі зброєю в руках гідно захищають свій край і своє майбутнє. Інші — бикують зі своїми так званими правами, забуваючи про обов’язки (але це окрема тема). Одні власними можливостями створюють цехи з виробництва озброєння, щоб підтримати військо в умовах критичного браку боєприпасів. Інші — ганяються за ними та клепають кримінальні провадження із позбавленням волі на 12 років.

Давно пора усвідомити, що це війна на виживання. І ми в ній переможемо тільки в єдності усіх зусиль. Як гуманітарних — підтримуючи свій народ і людей в потребі, так і мілітарних — знищуючи ворога, допомагаючи Збройним силам.

І так, нам припало жити в цьому черговому для України історичному моменті. Моменті боротьби, болю, страху, незламності, віри, співвідповідальності, відчайдушності та запаху горілого в повітрі.