Як воно - бути донькою матері - воїна

Кажуть, що я стала сильнішою, більш відповідальною. Мені шістнадцять років. Якби ви мене запитали, чи мріяла я стати самостійною та незалежною в такому віці, я б твердо відповіла: "Ні! І ще раз - ні!"

Так сталося, що два роки тому мої батьки розлучилися. Я навіть зараз думаю, що це тільки в поезії "вміє розставатись той, хто вмів любить…" Проза життя зовсім не така. Напевне, це велике щастя - любити. Чи всім воно дано?! Як його заслужити, а головне, як те щастя втримати?! Я бачила, як мама боляче переживала зраду. Мені теж боліло й нестерпно болить досі.
Не встигла оговтатися від сімейного стресу, як рано-вранці 24 лютого розпочалася війна. Моя мама - військовозобов'язана. Ще декілька місяців тому ми всі жили разом. Нехай були сварки, лишні нерви, але поруч зі мною була мама, яку сьогодні в мене забрала війна. Саме з того часу я відчула, що таке доросле життя.

Як-то кажуть, відчула його смак всіма рецепторами: самотність, тягар відповідальності по догляду за бабусею та сліпим дідусем, утримання будинку і домашні улюбленці, які без тебе просто пропадуть. Сказати, що мені важко, це нічого не сказати. Найважче вночі, коли не можу заснути. Так хочеться прокинутися вранці від калатання посуду на кухні, розуміючи, що то мама для нас готує сніданок. Ось зараз вона зайде в мою кімнату і скаже: "Улянко, сонько ти моя, час прокидатися!" Я би обійняла матусю міцно-міцно і сказала їй, як сильно її люблю. Ми ще так багато недоказали, недоробили. Тільки зараз я розумію, що те калатання кухонного начиння - це найкраща музика, яку я лишень чула.

Мама ж у свою чергу мене контролює. Не скажу, що до війни мені можна було все, але зараз цей контроль подвійний, тому що, крім мами, мене ще контролює бабуся. Я живу від дзвінка до дзвінка у прямому та переносному значенні (дзвінок шкільний та дзвінок мобільний від матусі, деколи один раз на два тижні). Спершу я сердилася за таку надмірну опіку зі сторони найрідніших людей - сьогодні розумію, що це не просто опіка, це страх втрати.

Недаремно ж мама каже: "Війна, донечко. Війна!" Пригадую, коли востаннє мама приїжджала додому. Це було свято Першого дзвоника. Останній мій рік навчання в школі. Мама хотіла бути поруч зі мною в цей день. Їй вдалося приїхати, взявши відпустку на декілька днів, але до мого однокласника Богдана тато не приїхав, тому що він там, на першій лінії. Коли мені важко, ставлю сама собі питання: "Уляна, тобі важко? Справді?! Чи знаєш ти, скільки дітей України в той день Першовересня були без тата чи мами на святковій лінійці? Скільки українських шкіл зруйнувала росія? У тебе ж є і мама, і брат. Нехай вони далеко, але вони живі-здорові! Ти маєш дах над головою. У тебе є те, що деякі втратили назавжди, і ні за які скарби світу вони не повернуть тих, кого забрали небеса, кого вбили рашисти."

Я ввесь час думала, як можна допомогти самій собі, як зібрати себе докупи, що хочу сказати і що я можу зробити, я сильна морально чи слабка фізично?

Згадалися слова Наталки Полтавки з улюбленого однойменного твору І.Котляревського :
Тільки тоді і полегша,
Як нишком поплачу.

Плачу, витираючи сльози, а, заспокоївшись, як заклинання повторюю: ніхто і ніколи моїх сліз не побачить, а той лютий ворог, що напав на мою країну, що забрав наш спокій та радість, буде знищений, бо на нашому боці правда, бо ми, українці, захищаємо свій дім, свою землю.

Лікую свій біль читанням художньої книги та малюванням, у мене є вірні друзі та сірий котик, який постійно ніжиться на колінах, коли я виконую домашнє завдання. Відповіді на свої запитання шукаю та знаходжу у всьому, що мене оточує. Матуся мене любила і любить, але дуже сумує за мною з кожним днем все більше та більше, вона розуміє, що я росту, а моє бажання розвиватись і досягнути чогось кращого з кожним кроком тільки сильнішає. Старший брат, жартуючи, каже, що мама з дочкою - як Інь та Янь. І як тут з ним не погодитися?! Ми різні у всьому: у характері, у поглядах на сучасне життя - інколи ми не маємо спільної думки, не розуміємо одна одну, часто сперечаємося, як тоді, коли мама збиралася на війну, я криком кричала:
- Чому ти залишаєш мене? Нехай ідуть чоловіки, адже це їхній обов'язок захищати жінок та дітей!
- Донечко, уяви собі: після нашої перемоги - а вона обов'язково буде, навіть не сумнівайся! - тебе твої діти запитають: "А що робили твої батьки, щоб наблизити Перемогу?" Яку відповідь даси? Що скажеш своїм дітям?
Витираю сльози, цілую маму:
Ваша бабуся захищала Україну