"Небажаний спікер"

Я давно знаю, що я "небажаний спікер". Мене не запрошують канали марафону, хоч інколи бувала на Суспільному.

Напевно, не дивно. Бо ж передовсім я можу говорити про свободу слова та інформполітику, яку нині можна характеризувати одним словом - цензура.

І це не воєнна цензура. Це цензура політична.

Так, з 2014 по 2019 рік я була прямо дотична до формування інформполітики і жодного разу не вказала нікому, кого показувати чи не показувати. За той час держава позбулася державних ЗМІ і її вплив на медіа був зведений до мінімуму.

Зараз все інакше. Ми маємо в ефірі марафону декілька державних каналів. Всі решта отримують гроші з бюджету разом із … вказівками що і як показувати.

Почалося все з відключення "небажаних каналів". Їх не можна було підтягнути під "проросійські", тому відімкнули без причин.

Потім "все було Марафон". Потім скандали зі стеженням за журналістами, які ще сміли дозволяти собі розслідування. Їм за це пробували вручити повістки.

Потім Детектор медіа на цифрах довів, як держава викинула опозицію з ефіру, коли жодного представника Європейської солідарності не було в ефірі жодного каналу, які нині лишилися в марафоні. Бо - "небажані спікери", вочевидь.

Ну і сьогодні УП видало статтю про цензуру і темники в Укрінформі, де головного редактора "поставив Офіс", і "Офіс мене вбʼє". І знову з переліком "небажаних спікерів".

Колись ці темники принесли в Адміністрацію Кучми-медведчука російські політтехнологи. Зараз український інформпростір як ніколи схожий на російський, попри війну з росією.

І якою буде Україна після війни значною мірою залежить від того, чи збережеться тут свобода слова. І відповідальність.

Я знаю, що кожен український журналіст щодня робить непростий вибір. Бо загрози величезні. Але від цього вибору значною мірою залежить, чи не дарма була жертва тих, хто вже ніколи не повернеться з фронтів…

І ще я точно знаю, що пропагандистам, які самовіддано кують в Україні "суспільство пропаганди", буде відведено окреме місце в пеклі.