4614 посетителей онлайн
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.

Контрабанда болю: як волонтери та психологи беруть на себе тягар чужих травм

Війна завдає ран не лише тілу, а й душі. І ці невидимі рани часто бувають набагато глибшими та складнішими, ніж фізичні. Солдати, які бачили жахи бойових дій, цивільні, які пережили окупацію, втрату близьких, зруйновані домівки - всі вони стають носіями травми, яка може отруювати їхнє життя роками. На щастя, є люди, готові прийти на допомогу: волонтери, психологи, соціальні працівники. Вони слухають, співпереживають, підтримують, допомагають загоювати душевні рани. Але чи не платять вони за це надто високу ціну? Адже, беручи на себе тягар чужого болю, вони ризикують самі стати його жертвами. Як же розпізнати та подолати цей "синдром емоційної контрабанди"? І як знайти баланс між емпатією та самозбереженням?

"Я думала, що готова до всього. Адже це моя робота - слухати, приймати, допомагати людям справлятися з найскладнішими переживаннями. Але ті історії, які я почула від постраждалих... Вони ніби випалювали мене зсередини. Біль, страх, безпорадність, відчай - все це просочувалося крізь мої професійні фільтри і осідало десь на дні серця. Я приходила додому знесиленою, не могла ні на чому зосередитися, погано спала, прокидалася від жахіть. І найстрашніше - починала сумніватися в усьому, в самому сенсі нашої роботи. Бо як можна допомогти людині, коли сам ледве тримаєшся?" - ділиться Оксана, психологиня з Харкова, яка працює з внутрішньо переміщеними особами.

Її розповідь - яскрава ілюстрація того, що фахівці називають "вторинним травматичним стресом" або "втомою від співчуття". Це стан емоційного та фізичного виснаження, який розвивається у людей, що професійно або волонтерськи допомагають постраждалим від важких життєвих обставин. Постійний контакт з чужими стражданнями, занурення в моторошні деталі травматичного досвіду, співпереживання болю та втратам - все це залишає свій слід на психіці помічників.

"Це як контрабанда, - пояснює військовий психолог Андрій. - Ти ніби береш частину чийогось тягаря, перекидаєш через кордон власної психіки, ховаєш десь глибоко всередині. І думаєш, що впораєшся, що це тебе не зачепить. Але насправді ти стаєш перевантаженим, твій емоційний багаж росте, аж поки не починає тиснути зсередини, заважати нормально функціонувати".

Симптоми вторинного стресу можуть бути різними: від тривожності, дратівливості, депресивних станів - до проблем зі сном, апетитом, алкоголізацією, соматичних розладів. Людина може відчувати спустошеність, безнадію, цинізм, сумніви у власній компетентності. Її ніби затягує у вир чужих емоцій, вона втрачає здатність відокремлювати себе від болю іншого.

"Коли ти чуєш всі ці жахливі історії - про загиблих дітей, катування, зґвалтування - ти не можеш лишатися байдужим. Твоя емпатія, твоє людське співчуття змушують тебе пропускати це крізь себе. Але якщо не встановити якісь фільтри, кордони - це може тебе зруйнувати", - розповідає волонтерка Ірина, яка збирає свідчення постраждалих від воєнних злочинів.

То як же захиститися від цієї "контрабанди болю"? Як допомагати, не виснажуючи себе?

Ось кілька порад:

  1. Усвідомте ризики. Визнайте, що ваша робота пов'язана з високим емоційним навантаженням і може впливати на ваше психологічне благополуччя. Це не ознака слабкості, а об'єктивна реальність.
  2. Встановіть кордони. Вчіться відокремлювати чужі почуття та досвід від власних. Нагадуйте собі: те, що сталося з цією людиною - це її історія, не ваша. Ви можете співпереживати, але не мусите брати на себе її біль.
  3. Практикуйте самотурботу. Подбайте про свій відпочинок, харчування, сон, фізичну активність. Займайтеся тим, що приносить вам радість та відновлює ваші сили. Ваше здоров'я - такий самий пріоритет, як і здоров'я ваших підопічних.
  4. Проговорюйте свої почуття. Знайдіть безпечний простір, де ви можете чесно говорити про свої переживання - з колегами, друзями, супервізором або власним терапевтом. Не тримайте це в собі.
  5. Шукайте сенс. Нагадуйте собі, заради чого ви робите цю роботу. Фокусуйтеся на тих аспектах, які надають вам натхнення та віру в добро. Кожна історія одужання, кожна подяка, кожен прояв стійкості ваших підопічних - це ваша перемога також.
  6. Знайте свої обмеження. Визнайте, що ви - не superman/superwoman. Ви не можете і не мусите рятувати всіх і вся. Робіть те, що у ваших силах, але також вчіться казати "ні" або "досить", коли відчуваєте, що виснажені.
  7. Звертайтеся по допомогу. Якщо ви помічаєте в себе ознаки емоційного вигорання або вторинного стресу - не соромтеся звернутися по професійну підтримку. Вам теж потрібна турбота та супровід.

Ці поради можуть здатися простими, але втілювати їх у життя - щоденна, кропітка робота. Це вимагає чесності із собою, дисципліни, мудрості. Але альтернатива - занадто висока ціна. Адже, перегоряючи емоційно, ми ризикуємо втратити не лише себе, а й здатність допомагати іншим.

"Я зрозуміла, що моя емпатія - це і сила, і слабкість водночас, - розмірковує Оксана. - Вона дозволяє мені бути поруч, розуміти, підтримувати. Але вона ж може і затягнути мене у вир чужого страждання. Тому я вчуся не контрабандувати чужий біль, а трансформувати його. Пропускати крізь себе, але не накопичувати всередині. Співпереживати - але з позиції внутрішньої сили та стійкості. Це складно, це щоденна практика. Але це єдиний шлях лишатися людяною - і при цьому не зруйнуватися".

Її слова влучно відбивають той баланс, до якого прагнуть всі, хто працює з людськими травмами. Баланс між відкритістю та кордонами, між співчуттям та самозбереженням, між даруванням і отриманням підтримки. І в пошуку цього балансу ми всі - і ті, хто допомагає, і ті, хто потребує допомоги - вчимося бути стійкими, солідарними, людяними.

Тому давайте підтримувати одне одного на цьому непростому шляху. Давайте цінувати та берегти тих, хто щодня веде свої тихі бої з людським болем - волонтерів, психологів, соціальних працівників, медиків. Вони - наші вартові на кордонах душі, наші провідники зі світу травми до світу зцілення.

І нехай кожен з нас пам'ятає: співпереживати, підставляти плече, ділитися теплом - це не слабкість, а велика сила та мужність. Але при цьому дбати про себе, озвучувати власні кордони та потреби, просити про підтримку - це не егоїзм, а необхідність.

Адже ми зможемо ділитися світлом з іншими лише доти, доки підтримуємо цей вогонь у собі. І саме такий світ ми прагнемо збудувати - де ніхто не лишається на самоті зі своїм болем, але й ніхто не змушений жертвувати собою. Світ людяності, взаємності, підтримки. Світ без контрабанди страждань - лише чесний обмін співчуттям, силою та надією. І нехай у цьому світі знайдеться гідне місце для кожного з нас - зі своєю унікальною історією болю та зцілення.

Комментировать
Сортировать: