Збройний мир та його альтернативи

Те, про що я пишу останнім часом, не вписується в бінарне чорно-біле мислення: зрада-перемога. Світ строкатий і складний та складається з нюансів.

Коли я пишу про визнання реалій на полі бою, це аж ніяк не означає, що треба визнати окуповані території російськими та відмовитись від них. Припинення вогню не означає демілітарізацію України. І будь-які перемовини про перемирʼя мають передбачати конкретні зобовʼязання Заходу зі збільшення наших оборонних та економічних спроможностей. Пауза у війні нам потрібна, аби краще підготуватися до її наступного загострення. І тільки наша максимальна готовність до нового етапу конфлікту може стати гарантією того, що повторне загострення не трапиться.

Чи може Україна продовжувати війну ще роками? За умови надходження західної фінансової та збройної допомоги, вірогідно. Чи наблизить це перемогу, вихід на кордони 1991-го року та покарання Кремля? Сумніваюсь. Чи це зробить Україну більш схожою на ворога, проти якого вона воює? На жаль, так. Якщо хтось знає чудо-зброю, геніального полководця чи таємний план, здатні радикально переломити хід війни тут і зараз, я вам по хорошому заздрю. Я такого вундерваффе наразі не бачу...

Чи є альтернатива компромісному, несправедливому миру з росією? Безумовно! Для цього потрібна тотальна мобілізація українського суспільства, економіки та міжнародної підтримки. Що це означає?

1. Мобілізацію ще мільйона українських чоловіків,

2. Збільшення військових витрат бодай удвічі (для досягнення паритету з росією)

3. Передачу Україні сотень військових літаків та десятків сучасних комплексів ППО/ПРО.

4. Повна завантаженість держзамовленнями підприємств вітчизняного ВПК та робота на них у три зміни.

5. Нульова толерантність до корупції аж до вищої міри покарання для мародерів на закупівлях для фронту та спорудженні ІФС.

6. Радикальна дерадянизація армії.

7. І – головне – це віра громадян, що лідери країни – попри всі труднощі та жертви – ведуть нас до перемоги у війні.

Що означає тотальна мобілізація нації наведу на конкретному прикладі Німеччини часів Другої світової. В серпні 1944 року, коли вже було зрозуміло, що Третій Райх програє війну, лідер Гітлер-югенда Артур Аксман закликав юнаків 1928 року народження (яким на той час було 16 років) добровільно вступати до лав вермахту. Впродовж 6-ти тижнів 70% від усіх 16-річних німецьких юнаків добровільно мобілізувались. Порівняйте з українською мобілізацією на третій рік великої війни...

Повторюсь, воювати до перемоги можна. Але для цього потрібна віра та повна довіра народу військово-політичному проводу країни, повна мобілізація економіки, дерадянизація українського війська та на порядок більша допомога Заходу (в рамках ленд-лізу 1941-45 років США за 4,5 років поставили союзникам допомоги на бл. 700 мільярдів доларів у сучасних цінах).

Якщо такі передумови наявні, слід максимально змобілізуватись, відкинути усі можливі сумніви та вагання – і воювати до параду у Севастополі та капітуляції росії. Якщо ж на сьогодні їх немає, слід щонайменше починати серйозно думати про варіант "Б" – компромісне перемирʼя. Аби революційний варіант "С" не заскочив нас зненацька як царську росію у 1919-му чи кайзеровську Німеччину у 1918-му.

Як казав мудрий фон Бісмарк, "Завдання державного діяча — почути ходу Бога, який крокує історією, і спробувати вхопитися за поли його одягу, коли він проходитиме мимо."