Як Захід намагається уникнути Третьої світової

Останні два роки Захід відчайдушно намагається уникнути Третьої світової.

Обмежує використання своєї зброю для ударів по Росії. Навіть не намагається збивати ракети, які пролітають над його територією. Жахається від ідеї відправити інструкторів на українські полігони. Раз по раз твердить про необхідність "уникнути ескалації".

У всьому, що відбувається, ввижається спроба втримати війну у двосторонніх межах. Утримати у просторі та географії. Захід відчайдушно намагається зберегти себе в тій логіці, в якій жив останні десятиліття. І нашу війну сприймає як головну перешкоду.

Дуже мило, але це не спрацює.

Історія не повторюється — вона лише римується. Та коли вже шукати у ХХ столітті аналогію, яка могла б підійти Україні, — це передвоєнна Чехословаччина. З тією лише різницею, що в нашій версії історії Чехословаччину не покинули на самоті, а навпаки — допомагають їй грошима та зброєю. І в цьому сенсі надворі такий собі 1940 рік, тільки Вермахт досі не вторгся в Польщу, не окупував Францію, не бомбить британські міста — бо, як і раніше, стирає свої військові зуби об армію Чехословаччини.

У цьому й особливість ситуації. Наші партнери поводяться так, немов ми ведемо свою власну війну. Не беручи до уваги, що лише наш опір дозволяє їм, як і раніше, перебувати в ситуації миру.

Усією своєю стабільністю Європа зобов’язана Україні. Це ми виграємо їм час для переозброєння. Це ми даємо їм шанс наростити військові бюджети. Це наш досвід дає їм можливість адаптуватися до сучасної війни. Європейцям випала нагода дізнатися, який вигляд має війна двох кадрових армій, бо раніше весь їхній воєнний досвід зводився до протистояння партизанським рухам.

Коли вони розмірковують про наслідки війни — лякаються російської поразки. Їм ввижається в цьому загроза ядерного удару. Загроза неконтрольованого розпаду імперії. Другий фронт у країнах Балтії та диверсії у центрі Європи. Але їм не завадило б запитати себе про те, що буде в разі поразки України.

Мільйони біженців. Концтабори і репресії. Десятки нових Маріуполів і сотні нових Буч. Гуманітарна катастрофа та російські танки біля кордонів Альянсу. А головне — переконаність Москви в тому, що вона зуміла виграти перший акт війни з Північноатлантичним альянсом.

Захід може не сприймати себе стороною конфлікту, але набагато важливіше те, що його вважає стороною конфлікту Москва. Росія живе у своїй власній логіці, і в її описі реальності вона вже два роки бореться не з незалежною державою, а з авангардом ворожої імперії. Програш України Москва розцінить лише як свідчення чужої слабкості. І може вирішити, що успіх треба розвивати.

Кремль встиг попрощатися зі старою епохою — на відміну від наших партнерів. Тому Німеччина відмовляє Україні в постачанні ракет Taurus. Тому США просять не бомбити російську нафтопереробку. Тому Польща закликає обмежити український експорт до Європи. На їхньому тлі Франція, яка обіцяє віддавати Україні списану військову техніку замість того, щоб відправляти її на брухт, виглядає зразком рішучості.

Але особливість у тому, що Україні випало бути дамбою. Тією самою дамбою, що бере на себе удар стихії. Тією, що захищає Європу від глобальної війни. Тією самою дамбою, в разі руйнування якої всім решта доведеться не загравати зі своїми фермерами, а підбирати їм військову форму і відправляти в окопи.

Наша війна залишається двосторонньою і локалізованою тільки тому, що ми ще тримаємося. Щойно в нас зникнуть для цього ресурси — війна добереться до решти. В імперії немає кордонів — у неї є тільки горизонти. І якщо російський президент вважає ідеальним той світ, у якому він виріс, то можете зазирнути в карти Європи 70‑х років.

Усе, в чому ми живемо, — це не девіація. Не випадкове спотворення, не помилка історії і не примха диктатора. Це реальність, яка була уготована всім, але на шляху якої випало опинитися нашій краї­ні. Якщо ми програємо, ті, хто виживуть, завжди зможуть вимовити сакраментальне "ми попереджали". Головне, аби було кому.

Не стоїть питання про те, чи буде європейська зброя воювати. Питання в тому, хто саме буде нею воювати. Може, Україна — і тоді наші сусіди зможуть зберегти для себе комфортну роль тилу, гаманця і ремонтної майстерні. А може, сама Європа — якщо її виборці "втомляться від війни" та вирішать, що Україна має оборонятися самостійно.

Якби Чехословаччину не залишили на самоті, доля Другої світової могла опинитися під питанням. А Третя світова не починається лише тому, що Україна досі воює.