Дві України

Десь рік тому завдяки кільком інтервʼю Natalia Moseichuk я відкрив для себе "Тавра", Богдан Кротевич. Він був тим, хто вмів однаково добре воювати та формулювати свої думки. Що, погодьтеся, трапляється геть не часто.

Переглядаючи інтервʼю з "Тавром", я був подумав, що напевно його покоління (а Богдан народився 1993 року) – напевно те найкраще, що дала нам наша недолуга незалежність. За 30 років українська ерзац-державність, головною функцією якої стало розподілити радянський спадок по кишеням небагатьох, дала вирости поколінню моїх дітей. Набагато краще освічених за нас, краще інтегрованих у глобальний світ і - головне - необкраяних прокрустовим ложем радянської системи. В очах у цього покоління не було страху. Вони вже не почувались слухняними гвинтиками в системі державного молоха – вони вимагали, аби держава була не над ними, а з ними, не володарем, а партнером для своїх громадян. Щоб вона стала справжньою res publica – спільною справою усіх, хто в ній проживає.

Ця Україна заманіфестувала себе на Майдані. Тоді вона перемогла Україну Януковича, який будував її по образу та подобою росії. І путін, звичайно не міг з цим змиритись. Так почалась російсько-українська війна. Війна, яка досі триває не тільки на зовнішньому фронті, де ми виборюємо право самим обирати свою долю, а й всередині, де держава-монстр, держава-володар, держава-рекетир борються з Res Publica Україна. І без перемоги Res Publica нам ніколи не перемогти росію. Бо маленька копія росії під жовто-блакитним прапором ніколи не переможе великий оригінал.

Сьогодні ці дві України знову стикнулися у непримиренному герці за майбутнє України. "Тавр" кинув виклик генералу з покоління тих, хто виріс і сформувався в системі совка та постсовка. Хто ніколи не обговорював накази, а лише старанно їх виконував. Кому було комфортно в ерзац-Україні Ющенка, Януковича, Порошенка...

Символічно, що коли Тавр у лавах Правого сектора був на Майдані, генерал Содоль 20 лютого 2014 року вів свою бригаду на Київ – розганяти протестувальників. Дякувати несправній техніці січеславські десантники тоді так і не доїхали до столиці...

Для мене це принциповий герць. Бо він світоглядний. Бо він про те, за шанс на яку Україну ми щодня платимо найвищу ціну. Він про те, чи справді ми посутнісно відрізняємося від нашого ворога. Чи вся відмінність у прапорі, мові й пікселі? Він врешті-решт про те, чи є в нас шанс.

Друже "Тавр" знімаю капелюха перед твоїм вчинком!