Хворе суспільство

З болем спостерігав за дискусією навколо резонансного дослідження громадської думки, яке на замовлення ZN.UA проводив Разумков Центр, та текст Інна Ведернікова, яка коментувала знахідки соціологів.

В мене один висновок: українське суспільство хворе та інфантильне. Звичайно, воно було таким від часу отримання незалежності, але схоже хронічна хвороба значно загострилась.

По-перше, чимало знайомих розповіли мені про "замовний характер" і статті і дослідження. Щоправда і замовники-платники і бенефіціари називались геть різні. Забуваючи, що головним бенефіціаром діагнозу власних хвороб має бути насамперед сам український народ. І навіть якщо щось в цифрах соціологів не подобається чи викликає запитання, варто подякувати навіть за неточний діагноз. А діагноз невтішний: жодних компромісів з ворогом, але нехай воює хтось інший.

По-друге, Інна Ведерникова не є і ніколи не претендувала бути соціологом – як на мене, вона чудовий політичний журналіст, яка пише в кращих традиціях "Дзеркала тижня". ZN.UA – не академічний бюлетень. Тому її статтю слід сприймати не як науковий коментар до соціологічного дослідження, а як субʼєктивну публіцистичну рефлексію на нього. З якою можна погоджуватись чи ні, але абсурдно звинувачувати як манимулятивну. Хороший журналіст – це інтелектуальний провокатор, який підсвічує проблему і змушує замислитись над нею. Судячи з суспільного резонансу, з цією задачею Інна впоралась пречудово.

По-третє, тон значної (якщо не більшої) частини коментарів до матеріалу ZN.UA був неприпустимо різким та контрпродуктивним. Ми все більше плутаємо ворогів та опонентів. І тим все більше стаємо схожими на наших ворогів. Бо діагност (навіть якщо існують сумніви в коректності інтерпретації даних) не винуватий у хронічних хворобах пацієнта в стадії загострення.

Тому замість визнати засадничу проблему, перед якою наразі постала Україна: максималіські очікування від умов завершення війни за геть обмежених ресурсах та неможливості тотальної мобілізації країни – чимало голосів вирішили затаврувати або сам діагноз або публіцистичні рефлексії на нього як маніпулятивні.

Аби не стати остаточно схожими на орду, ми маємо наново почати вчитись говорити і дискутувати. Поважаючи опонента і визнаючи проблеми та виклики, перед якими стоїть наша з зболена та розшарпана війною країна. Ми маємо припинити бачити в кожному щирому намаганні знайти вихід із справді трагічної ситуації, в якій опинилась Україна, російське ІПСО чи політичні ігрища. Ми маємо згадати, що нашою основною відмінністю від росіян завжди були ширший простір свободи, поліфонічність та інклюзивність. Щойно ми їх втратимо, війна продовжиться суто за землі та ресурси. Ціннісний етос з неї щезне…