Злочинний фарс

Сьогодні, через три роки після мого арешту і 2 роки після звільнення, нам нарешті зачитали обвинувальний акт. Дико було чути те, що ніс прокурор, (особливо після того, як розкрилися всі військові помилки та недоробки яких ми хотіли уникнути у себе до початку повномасштабної війни). Воювати не м’ясом а умінням.

Якщо коротко мене звинувачують у тому що я:

1) у 2019 році організував терористичний акт проти Медведчука.

2) у 2018 створив "незаконне збройне формування" (про що повідомляв у прямому ефірі по ТБ))))

3) Організував підготовку бійців у Польщі, в Україні, розробив систему мотивації, нові статути та тренувальні програми, використовуючи свій авторитет та організаційні здібності готував людей до ​​війні ( вони це називають "дестабілізація").

4) Провів переговори з офіційною владою Афганістану та Іраку про стажування у 2018 році, Планував атакувати ПВК Вагнер за кордоном ще у 2018-2019 роках для чого звертався до урядових організацій США за підтримкоі.

Фактичний потерпілий у справі один. – Медведчук. Юрідічно - жодного. Казки які розповідали на виправдання мого арешту у 2021 році не підтвердилися. Жодних олігархів, економічних злочинів у звинуваченні немає.

З 9 обвинувачених винним себе не визнав жоден. Усі заявили про те, що не розуміють у чому їх звинувачують. І найсмішніше, що і я, і всі обвинувачені у своїй діяльності із захисту України зараз роблять те саме в чому їх звинувачують раз на місяць у залі суду.

Однак це і найсумніше. Тому що у звязку з цим злочинним фарсом не лише я втратив 3 роки життя в камері та під домашнім арештом. А й Україна втратила щонайменше одну штурмову бригаду з потужним ветеранським кістяком, були зірвані опервції української розвідки, які могли змінити початок та перебіг повномасштабної війни. Так само як ми це зробили у 2014 У 2022 цього нам зробити вже не далі.

Судове засідання закінчилося і до наступного місяця ми повертаємось кожен на своє місце, до боротьби в складових Сил Оборони, до ЗСУ. у розвідувальних органах, у Міноборони, хто де. Все тече, все минає. І це пройде.

І мені важко але цікаво бачити якими ростуть мої діти, які теж приходять підтримати мене до суду. Нехай вони бачать, нехай навчаються тому, що за свою мрію завжди треба боротися. Нехай пам'ятають Степана Хмару, Миколу Коханівського. Нехай вчаться вірити у перемогу незважаючи ні на що. Вірити як вірю я. Украіна переможе! І на фронті і в тилу Слава Україні!