Застава ≠ покарання!

Має існувати кардинальна різниця між доведенням вини особи та призначенням особи винною

Матеріал підготовлено за сприяння Українського інституту з прав людини

Українське суспільство наразі достатньо вибагливо та агресивно налаштоване на швидку розправу над особами що підозрюються у корупційних злочинах, особливо якщо фігурант займає високу посаду у державних органах. Враховуючі реалії часу моральний бік такої агресії цілком зрозумілий та виправданий, в той же час відношення та запит суспільства впливає на потенційні та реальні загрози імітації правосуддя як з боку правоохоронних органів так і збоку судів. Ця імітація поки перемагає над верховенством права через привабливість і відчуття посадовців державних інституцій бути "у тренді", відповідати очікуванням суспільства, політичним деклараціям та публічній демонстрації боротьби з корупцією. Але на скільки очевидна межа між запитом суспільства і примхами натовпу? Бо якщо недотримані чи спотворені інтерпретацією норми закону, процедури щоб підлаштуватись під конкретний результат, йтиметься не про доведення вини особи, а про призначення винним будь кого. За таким умов, чи здатні посадовці та судді приймати непопулярні рішення, які є законними, але не відповідають зовнішнім очікуванням? Не менш погано коли судді запроваджують судову практику якою легалізують необґрунтовані, а тому незаконні рішення виключно задля власного комфорту, для політичної привабливості і свого спокою в публічних згадуваннях?

Зокрема це дуже яскраво проявляється у методиці використання такого запобіжного заходу як застава. Суди призначають застави, що без перебільшень у сотні разів перевищують всі можливі законодавчі норми, і жодним чином не пояснюють вибір такого підходу. Що відбувається далі? Суспільство з радістю читає новини про те, як суд призначив топ-посадовцю заставу у кілька десятків-сотень мільйонів гривень та викреслює фігуранта з порядку денного, наситившись думкою про те, що правосуддя виконало свою функцію. Проте чи так це насправді?

Застава ≠ покарання!

Не слід забувати, що застава не є і не може бути способом покарання. Правосуддя не потребує, щоб людина чекала вироку під вартою — її вина ще не доведена. Це лише запобіжний захід, який дозволяє забезпечити виконання покладених на особу обов’язків — з’являтися на засідання і не перешкоджати розслідуванню.

Законодавство регулює чіткий порядок визначення розміру застави, який залежить від тяжкості злочину та інших чинників, які суддя сукупно має врахувати під час обрання цього запобіжного заходу. Зокрема, це: обставини кримінального правопорушення, майновий та сімейний стан підозрюваного, обвинуваченого, інші дані про особу та ризики, передбачені ст. 177 КПК. Перевищення верхнього врегульованого розміру застави можливо в виключних випадках і тому відповідно вимагає від суду додаткових обґрунтувань доцільності такого рішення та розміру збільшення застави.

На цьому етапі починається найцікавіше, адже у кримінально-процесуальних нормах відсутні зрозумілі критерії обґрунтованості перевищення розміру застав. Судді "жонглюють" абстрактними обґрунтуваннями, визначають на власний розсуд, а розсуд у них дуже різний, і достатньо часто необхідність призначення аномальних розмірів застав не пояснюється належним чином. Відповідно маємо картину, коли розмір застави залежить не від наявних обставин, а від того, на якого суддю буде розподілена справа чи скільки часу така непомірна застава не вноситься.

Зокрема і спостерігаються випадки, коли суми застав не відповідають тяжкості злочину (наприклад, сума застави перевищує шкоду, спричинену злочином тощо). Не забуваємо, що на цьому етапі злочин і шкода ще навіть не доведені, вироку немає, особа ще не визнана винною. Таким чином, непомірна застава може стати серйозною небезпечною зброєю, в тому числі політичною, що змушує особу перебувати за гратами без можливості внести космічну суму застави. Невідповідні за розміром застави є вочевидь забезпеченням безальтернативності тримання під вартою, такі дії направлені не на забезпечення процесуальної поведінки особи, а на задоволення політичних тенденцій і примх натовпу, бо коли це не відповідає закону – це не відповідає інтересам суспільства. Жодна правова держава і здорове суспільство не зацікавлено в пріоритеті сили та свавілля над законом, бо до кожної особи без виключення повинні бути застосовані виключно законні процедури.

Тому не буде зайвим підкреслити, що застава не є покаранням, тож вона не має бути надмірним тягарем. Застава не може бути засобом тиску на незасуджену особу, створюючи ситуацію, коли для внесення застави особа вимушена тривалий час перебувати під вартою, виключно тому що сума застави невідповідно висока. В такому випадку менш заможні люди не зможуть ефективно захищатися, необґрунтовано перебуваючи під вартою, а це суперечить всім можливим принципам рівності та справедливості.

Але це ще не все. Доволі часто можна спостерігати явище, коли після призначення застави у кілька сотень мільйонів суд поступово зменшує заставу в десятки разів. Чи змінюється від цього злочин, у якому підозрюється фігурант? Авжеж ні. Тоді виникають питання, яким чином та за якими показниками визначався розмір застави, та чи достатньо вона була обґрунтована, якщо за рішенням суду застава може "здутися", як повітряна кулька.

Що каже суд

Розглянемо декілька випадків із судової практики Вищого антикорупційного суду, які доволі яскраво ілюструють зазначені тези.

Суд призначив заставу у розмірі 107 млн грн ексголові Верховного Суду, якого підозрюють в отриманні 2,7 млн доларів хабаря. Захист підозрюваного заявив, що він не може сплатити таку суму, і врешті суд 7 (!) разів зменшував заставу до 18 168 000 грн.

Колишньому голові ДФС, якого підозрюють в отриманні понад 722 млн грн неправомірної вигоди, призначили заставу в понад півмільярда гривень, точніше 523 млн — (більше 13 млн доларів). Особа зазначила що це непосильна застава яку сплатити не під силу, що стало підставою утримання особи під вартою більше 1,5 роки поки ВАКС не зменшив заставу до 55 млн гривень, які також не відповідають прописаним законодавчим нормам.

100 млн грн застави було призначено підприємцю, якого підозрюють в організації дачі 400 тисяч доларів неправомірної вигоди ексзаступнику міністра. Так, визначений розмір застави більше ніж у шість разів перевищував розмір неправомірної вигоди, в отриманні якої підозрюється особа. Згодом заставу було зменшено в десять (!) разів — до 10 млн грн.

Варто підкреслити, що Вищий антикорупційний суд у своїх ухвалах не зазначає, чому саме меншою сумою застави неможливо досягти мети забезпечення належної поведінки особи в кримінальному провадженні.

Що маємо в результаті?

Вищезазначені проблеми формують дуже небезпечну тенденцію: встановлення надто великого розміру застави не просто відсуває на другий план, а взагалі нівелює досягнення її мети — забезпечення процесуальної поведінки особи, висуваючи наперед перспективу утримання чи отримання якомога більшої суми грошей державою. Це "згодовують" суспільству, яке швидко забуває про головне — доведення чи спростування наявності злочину у підозрюваної особи, адже люди жадають демонстрації ефективного покарання, навіть всупереч якості доведення і дотримання прав осіб. Якісне та справедливе розслідування вимагає часу і дотримання процедур, що забезпечують досягнення законного результату.

Правосуддя не може мати політичне забарвлення та створювати ефектне шоу зі публічною моральною стратою, за яким не стоїть законна та справедлива процедура розслідування та винесення судових рішень, адже це ризикує перетворити свідоме суспільство на глядачів, ласих до гучних заяв та нездатних зрозуміти, про що насправді говорить закон.