ЛІКАРЯМ КЛІНІКИ БІЛЯКА В УЖГОРОДІ З ЛЮБОВ'Ю

На якому місці, друзі, серед ваших пріоритетів турбота про здоров'я?

Фізичне, душевне, духовне?

У моєму житті довгий час питання про фізичне здоров'я взагалі не стояло. Я їла, що люблю, або що траплялось (був і такий період... навіть два), спала по 4-5 годин. Колись три доби без сну провела за кермом і на передовій. Працювала по 12-18 годин на добу, а моя робота, - ви ж знаєте, - сидіти у кріселку й клацати по клавішах ноута.

Після фронту років два для мене було проблемою вийти з дому. Перший час, якби могла, взагалі б у шафі сиділа )) Але лікувати ПТСР соромно. І взагалі, який там ПТСР? От у хлопців - то ПТСР, а у мене так - легкий психічний ссув по фазі. І потім, які у мене можуть бути хвороби? Я й в лікарні була двічі за життя з опіками й двічі в роддомі. І в церкву я ходжу й у Бога вірую й довіряю Йому. Так що все гаразд.

Так і було. Але, очевидно, у мого Небесного Батька урвався терпець дивитись на оце все. І після всіх стресів я отримала серйозну проблему. Ну, таку... найсерйознішу. І постала задача: видаляти злоякісну пухлину разом з органом, в якому вона окопалась. Така передісторія.

Далі почались чудеса. Написання за підтримки УКФ сценарію нового фільму привело мене в Ужгород. І перше, що я побачила - бігборд зі знайомим обличчям і напис "Клініка Біляка". Років з десять тому я двічі була в цій клініці, оперували дівчинку-сироту, якою опікувалась наша церква. Я згадала засновника клініки Степана Томовича Біляка і його сина - Степана Степановича. Син тоді якраз повернувся з Києва, де 7 років був учнем і асистентом професора Возіанова, того, що першим почав робити лапароскопічні операції в Україні. Далі питання, де робити операцію, вже не стояло. 

Надіслала зроблені у Києві аналізи й домовилась на 2 вересня.
Дві мої церкви - український та німецький "Алмази" за кілька днів зібрали гроші на операцію (і це врятувало мені життя, бо сама б я таку суму ніяк не потягла). Люди звідусюди (навіть ті, які до церкви не ходять) писали й телефонували:
- Ми молимочь за Вас, все буде добре, тримайтеся.
Дуже переживали мої рідні.

І от, як домовлено, о 9-й ранку я вже у клініці.

А далі час буквально полетів. Мені по новій зробили всі аналізи за кілька годин. Головний лікар нічого не бере на віру. І правильно робить. По ходу виявилося, що в діагностичному описі приватної лабораторії відсутня одна проблема. Я знала про неї, але у висновку фахівця її чомусь не було. Так до переліку двох етапів моєї оперції додався ще один - сакрокольпопексія (сподіваюсь, скопіювала без помилок)) Грубо кажучи, у черевну порожнину потрібно поставити спеціальну сітку, що утримуватиме органи від опущення. І це значно впливає на вартість операції й, як потім з'ясувалося, на її складність.

До 16.00 всі аналізи були готові і мені призначили операцію. Вже. Зараз )) І це спантеличило.

А як же злякатись? Як попреживати? Де взяти годинку, аби написати всім:"Моліться!" Ну, дівчатка мене зрозуміють ))

Все сталось так швидко: розпитали, завели в операційну, зафіксували. Дмухнули і я заснула. Просто заснула, як в своєму ліжку. Вичитала на сайті Клініки, що вони закуповують якийсь сучасний і якісний наркоз. І це - не маркетинговий хід. З наркозу виходила дуже природно, наче вдома просинаєшся.

Вам приносили каву в реанімацію?

 До 3 вересня я пила каву у найнесподіваніших місцях:

- у кабіні пілотів військово-транспортного літака АН-26 на висоті 6300 над горами Кавказу,
- на маленькому вантажному сейнері посеред Азовського моря в шестибальний шторм (тут вона, правда, надовго в мені не затрималась),
- навіть на бойовій позиції "Арати" під час "атвєткі" москалів.

Але коли вранці після операції анестезіолог Віталій Ілліч приніс мені філіжанку еспресо (без цукру, як я люблю) - це було чарівно. Філіжанку! Не паперовий стаканчик... Все таки наше покоління чоловіків знається на гарних манерах.

Операція пройшла успішно. Як багато вартують ці слова лікаря. І як мало ми, пацієнти, розуміємо, що за ними стоїть. Лапароскопічна операція на вигляд дуже проста: кілька надрізів, туди вставляють лезерні інструменти, відеокамеру і роблять операцію, дивлячись на монітор. Ви колись пробували щось вирізати, дивлячись у дзеркало? )) Тоді ви уявляєте, якого рівня має бути вправність рук хірурга. Хоча - ні. Й тоді не уявляєте. Сотні годин на тренажері, щоб тільки підступитись до живого тіла, - це тільки початок підготовки спеціаліста. Мені страшно було б побачити таке на екрані навіть у відредагованому вигляді, не те, що вживу.

На ранок після операції пацієнти встають на ноги. Треба ходити, сказав лікар, і я ходила. Шкода було дівчаток-сестричок, яким довелося шукати мої вени, щоб поставити катетер для крапельниці. Вони реально намучилися, бо з цим у мене складно. 

У "Клініці Біляка" за перший день ти проходиш шлях від "тапофігякявиглядаю" до "якпомрутотрележатькрасівою". На другий день ти встаєш без допомоги а на вечір миєш голову. Під краном. Бо душ тобі ще не світить тижнів зо два. Рукавичка для обтирання і точкові водні процедури. І це не страшно, бо пахнеш ти все одно ліками, які вливаються у твою вену суцільним потоком.

Тут з тобою постійно шось відбувається:
- поверніться, я вам укольчик вколю. Ні, не сюди, в животик,
- давайте, я крапельничку поставлю, а як викапає, на оцю кнопочку натисніть, я прийду й ще на одну поміняю. А потім - на третю,
- давайте перев'язочку зробимо,
- що це Ви нічого не з'їли? Треба їсти,
- вам вікно відчиненим лишити, чи кондиціонер хай з коридору дме?
- я на ніч тут світло лишу, щоб, як будете вставати, не заблукали...
І так - цілий день, ти постійно в центрі уваги персоналу (безлике якесь слово, "сестрички" мені більше надається до цих красивих дівчат і жінок). На рахунок красивих - це не літературний прийом. Працівники і працівниці у Біляка й справді красиві люди. Я жартувала, що Степан Степанович своїх дівчат на медуніверситетських конкурсах краси вибирає.

І от серед цього діловитого, напрочуд милосердного руху чути спокіний голос головного лікаря:
- Добрий ранок! Ну, як Ви себе почуваєте?

Після обходу маю час усвідомити й обдумати свої враження. І зробити деякі висновки.
Клініка Біляка має власний стиль (у мене на такі речі добре працює інтуїція). Я б описала цей стиль, як

спокійна діловитість + тонка командна синергія + фундаментальне милосердя.

Саме фундаментальне. Воно не випирає у багатослів'ї, метушні чи надмірній турботливості. Воно є фундаментом професійного почерку, основою натури Головного. І цим надихається команда.

Цей феномен має витоки. При першій нашій зустрічі Степан Томович - батько нинішнього головного лікаря - розповів:
- Коли Стьопа приїхав від Возіанова, я подивився, як він працює і кажу: " Тобі ще років п'ять треба побути коло мене й будеш гарним лікарем".

(книги, написані отцем Агапітом, в миру - хірургом, що врятував тисячі людських життів)

Тільки зараз я зрозуміла мудрість отція Агапіта - так тепер звуть старшого Біляка, що недавно став ієромонахом. Ні університет, ні навіть маса перечитаних книг та засвоєних навичок не зрівняється з роботою поруч з Майстром. Там ти отримуєш освіту. Тут - свій власний стиль і клас професійної майстерності.
І це ще раз підтвердило мої вчительські думки про сучасну освіту, про те, як глибоко шкодить нашим дітям урівнялівка й орієнтація "на середній бал". Стосунки "Майстер - підмайстер" - це щось набагато більше, ніж "вчитель і сорок учнів", фундаментальніше, людяніше і природніше. Чи не тому наш Небесний Батько й дає нам таланти, щоб ми були Його підмайстрами на цій землі? А може, й Небесному Царстві? Я часто про це думаю.

Три дні в Клініці пролетіли швидко і нагадували вкладання пазла тисяч так на 500 ):
- змогла нагнутись і дістати тапочок з-під столу;
- температура впала до нормальної;
- з пляшечки в системі закапало - уффф, не треба шукати нову вену;
- з трубочок катетерів вже майже не тече;
- дорога до дальнього вікна в коридорі вже просто прогулянка, а не шлях на Голгофу;
- вдягнути піжамку з мереживом, бо обхід - і тре красіво.

Знову ж таки - гази. О, це ціла епопея! Як то дати газу після років бабусиного виховання, що пристойна панянка ніколи собі цього не дозволяє? ))
З газовим періодом пов'язаний і анекдот, який подарували мені тут (ну, як то без анекдоту? Хто регулярно читає, - ви розумієте))

Так от. Навпроти в кімнаті - літній дядечко із закарпатського села. Коли у нього хтось з персоналу, я буквально п'ю цей чарівний діалект. Заходить до дядька Степан Степанович:
- Ну, як Ви себе почуваєте?
- Та тако...
- Гази відходять?
- А як то? (отут мені вже менш соромно, що я не розумію лікарську термінологію)
- Пуркаєте?
- Ой, та пуркаю, - сором'язливо зізнається дядько.
- Пуркайте, пуркайте, - підбадьорює Степан Степанович, і додає для тих, хто поряд, - гази пішли, то добре.

Центральний фрагмент цього пазлу - спокійне резюме Головного:
- Ви - молодець.
Знаєте, за час війни мені трохи повісили на груди, як каже мій побратим полковник Тимофієв, бойової біжутерії. То оті слова я раптом відчула... як орден "Бойовий волонтер", який найбільше ціную зі своїх нагород.

 
І тільки на третій день при виписці з Клініки Степан Степанович зізнається:
- Ну й завдали Ви нам жару. Операції такої складності я вже й не пригадую.
І я бачу в цих словах ще одну ознаку пофесійного стилю хірурга Біляка - вміння гідно реагувати на професійні й життєві виклики. Те, що в професіоналах ціную, мабуть, найбільше.
І ці слова тепер вже дуже цінної для мене людини, повертають до початку цієї історії. Я маю вагу 103 кілограми. Через цей жир лікарі буквально продирались до моїх органів. І це - велика проблема, яка складається з простих, але грішних моментів:
- ну, з'їм ще оцей шматочок, а завтра - на дієту,
- можна було б не їсти, якби це не було останньою радістю в житті,
- хорошої людини має бути багато.
Ви теж це знаєте, кажете, думаєте... А між тим, догоджання свому шлунку - один із семи смертних гріхів. Тому я не питаю Небесного Отця:
- За що ти дав мені цю хворобу?

Зараз я в санаторії у Карпатах. І вже навіть не рахую кроки вгору до їдальні (вчора їх було 138 під кутом у 40 градусів))
Вперше у житті мені жаль було розлучатись з персоналом лікувального закладу. Справді - жаль. Тому я й сказала їм на останок:
- З вами назавжди залишається часточка мого серця... а не оте все, що ви мені вирізали.