Рішення звільнити «Сумрака» - шкідливе і недалекоглядне

У зв'язку з останніми подіями навколо звільнення одного із заступників начальника ГУР Кирила Буданова, бойового генерала Ігоря Остапенка із псевдонімом Сумрак, виникає багато питань. Адже йдеться про людину з беззаперечним авторитетом і значним бойовим досвідом.

Взагалі дуже непокоять будь-які зазіхання на керівництво воєнної розвідки України, яка зарекомендувала себе як одна з найдієвіших бойових одиниць упродовж 10 років війни з росією. Грати у «шашки», вибиваючи ключові фігури з воєнної дошки України, це насправді – грати у піддавки з ворогом.

Ігор Остапенко - це генерал, який не просто пережив один із найважчих періодів в історії новітньої російсько-української війни, але й успішно очолив оперативний напрямок розвідки у 2014 році. Його внесок у створення і розвиток агентурної мережі важко переоцінити. Саме він розробив цілу низку важливих і результативних операцій, які відіграли вирішальну роль у ході десятирічної війни.

Вочевидь, генерал «Сумрак» як ніхто знає, якими жорстокими та підлими бувають росіяни. Під час цієї війни він пережив особисту трагедію: прагнучи помститися йому, окупанти жорстоко закатували його брата, теж військового. Попри цей страшний удар, генерал продовжував служити, чим показав іншим приклад хоробрості та незламності. 

Чи є звільнення такого фахівця виправданим? І чи доречно це робити без згоди начальника ГУР? Думаю, відповідь очевидна. Розвідка завжди спиралася на взаємодію між новими поколіннями офіцерів і ветеранами, носіями інституційної пам'яті. «Сумрак» є одним із таких ветеранів, чий досвід є надзвичайно важливим для майбутніх операцій і розвитку воєнної розвідки.

Кулуарне звільнення Ігоря Остапенка, без належного узгодження з керівництвом, виглядає як крок, що може підірвати довіру до управлінських процесів. Якщо ці рішення приймаються без консультацій з людьми, які безпосередньо керують бойовими операціями, це створює серйозні ризики для ефективності всієї системи.

На жаль, після 2015 року, коли було ухвалено новий закон про державну службу, практика призначень та звільнень поза спинами керівників державних установ отримала грунтовну нормативну підтримку. І поступово ця практика все глибше «вповзає» в усі інституції. Це точно не йде на користь системі публічного адміністрування в цілому.