Історії, які чіпляють

The Economist дало програмну статтю стосовно відносин України та Заходу.

В цілому це хороший матеріал, де вперше написано, що якщо Захід не хоче програти вісі зла — все одно доведеться брати Україну до себе і вмонтовувати її в системи безпеки.

Далі наведена цікава цифра, що наша зброярка завантажена лише на третину, на 7 мільярдів доларів, а могла би на всі 21. А ще що такі українські нові ніштяки, які трошки поколошкали військові склади на тверських болотах — могли би гарно юзати і НАТО.

Була піднята необхідність того, аби Зеленський нарешті говорив зі своїм суспільством. Бо відсутність тверезої інформації про реальну ситуацію і фрагментація суспільства точно не на користь.

Багів у цій статті було два. Там був момент, де автор загнув про "зростання націоналізму" в Україні. Та ще припустив, що російськомовні, накручені антизахідними настроями — можуть піти потім воювати за Путіна далі.

Чому трапився цей баг?

Найперше, наша країна так і не пояснила на Захід, а звідки взагалі в наших краях взялось скільки російськомовних. Що взагалі то це левова частка зросійщених українців — залишки тих сімей, які попали під каток сталінських репресій. І потім ті, хто не вмер від кулі чи під парканом з голоду розчинявся у містах, стирав ідентичність, ставав нудним міщанином з однаковими шпалерами і залізним ліжками. І на своїх діточок вʼязав галстук піонера.

Чому так трапилось?

Наші нинішні державники страшно бояться харизматичних, крутих людей, яких може побачити Захід. А саме ці персони можуть дати шикарні людські емоційні історії. Чому так? Бо ж не дай Бог — чисті штани вдягне і буде сексуальніше і привабливіше умовного Єрмака)

Із тих історій, які чіпляють і надзвичайно мені сподобались.

Видання NYT зробило великий портретний репортаж про Сергія Жадана — письменника, поета, музиканта і військослужбовця "Хартії". Це одна із найкращих робіт за останній рік про Україну у війні — респект американській редакторці і групі українських продюсерів на чолі з Олександром Чубком.

https://www.nytimes.com/.../ukraine-serhiy-zhadan-poetry...

Жадан у камуфляжі на харківському напрямку і в фірмових сірих джинсах на концерті — виглядає афігенно. Підтягнута фігура, актуальна стрижка, розкішний творчий доробок, національна позиція і вигрібання за ідею власною шкурою — це ідеальний наш пиріжок на експорт у широкі світи.

Жадан розбив одним вʼю міфи про Харків, який тільки оце сидить і жде Путіна. Він розказав про свою тітку Олександру Ковальову, яка ще 40 років тому була активною діячкою національно-визвольного руху в Харкові. Гарне пояснення, що у нас тут не розгуляй неонацистів, а історична тяглість національної свідомості. Плюс — достойний кейс про фемінізм по-українськи, де мініатюрна жінка може бути титаном духу.

Важливий штрих — автори довели західній аудиторії, що син офіцера радянської армії, народжений на прикордонні РФ, яке зараз перебуває в окупації — міг стати іконою нового національного руху, кумиром мільйонів і давати нові сенси. Це гарно розбиває стереотипи про "всі вони з СРСР" і "а що вам ділить із РФ".

Автори запостили кілька фото з концерту і написали, що його піснями заслуховується молодь.

Побратими по "Хартії" сказали, що така зірка поруч підбадьорила їх бойовий дух.

Післясмак цього інтервʼю був дуже простий. Це ж Тоні Старк із "Месників".

— Хлопець у броньованому костюмі. А скинь його, хто ти?

— Геній, мільярдер, плейбой, філантроп.

Окей, мабуть єдине, що не мільярдер, але це була хороша вилазка нашої зірки національного масштабу з пояснювальною бригадою.

Отаких меседжів бракує від нас Заходу. Чому ми, по перше, ахуєтітєльні. А по друге — живе уособлення ахуєтітєльності.