Чому Сербія не видає Україні Наумова?

Більшість країн у світі давно визначилися щодо підтримки України: вони є або союзниками і надають країні всіляку допомогу, або ж навпаки – противники. Але є деякі держави, які намагаються всидіти на двох стільцях: з одного боку, співчувають Україні, з іншого – не хочуть сваритися з Росією.

Одна з таких країн – Сербія. З самого початку війни вона балансує між своїми історичними зв’язками з РФ та міжнародними зобов’язаннями. Офіційно уряд Сербії висловив повагу до територіальної цілісності України та голосував на користь резолюцій ООН, що засуджують російську агресію. Крім того, Сербія надала Україні гуманітарну допомогу, зокрема фінансовий грант у розмірі 32,4 мільйона доларів у 2024 році та іншу допомогу через механізми Європейського захисту цивільного населення​. Були також повідомлення про те, що країна, хоча й нишком, нарощує продаж зброї та боєприпасів на Захід, які потім доставляються ЗСУ.

А ось свіжа позитивна новина: президент Сербії Александр Вучич не візьме участі у саміті БРІКС, який цими днями проходить у російській Казані. Формальна причина – його зустрічі з європейськими лідерами, але Вучич дав зрозуміти, що навіть без запланованих візитів "йому було б складно приїхати через певні обставини, які добре відомі Путіну".

З іншого боку, Сербія так і не ввела антиросійські санкції, продовжує торгувати з РФ. Громадяни країни переважно підтримують Росію, і в Белграді відбулося кілька антиукраїнських демонстрацій на підтримку російської агресії з початку війни.

Схоже, не стала винятком і судово-правова система Сербії. З одного боку, країна як кандидат до Європейського Союзу прагне привести всі свої правові інституції до європейських цінностей. З іншого – діє з оглядкою на Кремль.

Наведу два приклади. Майже рік минув з моменту арешту білоруського режисера, журналіста та опозиційного активіста Андрія Гньота сербською владою. Увесь цей час сербські суди намагаються вирішити, чи варто видавати його режиму Олександра Лукашенка — режиму, що широко відомий своїми жорстокими репресіями та тортурами.

Вищий суд у Белграді, під головуванням судді Ніколи Мікіча вже двічі ухвалював позитивне рішення про його екстрадицію. Однак Апеляційний суд на чолі з Міліміром Лукичем проявив значно більшу обережність. Вперше, 19 лютого, суддя Лукич повернув справу до Вищого суду із зауваженням, що перед тим, як відправити людину до країни, де його можуть піддати тортурам, необхідно хоча б вислухати його свідчення. Пізніше, 27 вересня, Апеляційний суд знову скасував рішення Мікіча, вказавши, що у справі Гньота немає доказів, які підтверджують його провину у будь-якому злочині.

Зараз Вищий суд отримав третю можливість розглянути справу і, як висловлюються спостерігачі, "правильно виконати домашнє завдання" — знайти хоча б якісь докази для обґрунтування екстрадиції. Поки правовий процес затягується, Андрій Гньот перебуває під домашнім арештом у Белграді. Він орендує квартиру за 1250 євро на місяць і має право виходити на вулицю лише на одну годину в день. Витрати на адвокатів покриваються за рахунок пожертв.

Примітно, що і Вищий, і Апеляційний суди в Белграді ігнорують очевидний факт: Білорусь під керівництвом Олександра Лукашенка давно визнана міжнародною спільнотою як диктаторський режим, де інакомислячих систематично піддають тортурам, позбавляють права на справедливий суд та адвокатський захист. Згідно з як сербськими, так і міжнародними правовими нормами, ці обставини повинні автоматично виключати можливість екстрадиції, особливо коли йдеться про видачу відомого опозиціонера.

На цьому тлі контрастно виглядає справа українського генерала-втікача, колишнього голову управління внутрішньої безпеки Служби безпеки України, державного зрадника Андрія Наумова. 7 червня 2022 року його затримали на кордоні Сербії та Північної Македонії з великою сумою готівки — майже 700 тисяч євро та дорогоцінним камінням. Україна, звідки він втік за день до початку російського вторгнення, запитала його екстрадицію за звинуваченням у корупції. Однак менш ніж за місяць Вищий суд у Ніші відмовив в екстрадиції, стверджуючи, що переслідування має політичний характер, а Наумов не може розраховувати на справедливий суд на батьківщині. Апеляційний суд також підтвердив це рішення 29 вересня 2023 року, і весь процес тривав лише чотири місяці.

Ці дві справи підкреслюють, що сербські суди добре знають правило: людину не можна екстрадувати до країни, де її очікують політичні переслідування або несправедливий суд. Однак цей принцип застосовується вибірково: в одному випадку швидко, хоча жодних доказів того, що у власній країні його переслідуватимуть з політичних мотивів, а в іншому — процес затягується, незважаючи на очевидні докази репресій.

Таким чином, очевидні подвійні стандарти сербської судової системи. Рішення про екстрадицію Андрія Гньота ухвалюється довго і складно. І не виключено, що суд все ж таки прийме рішення відправити опозиціонера додому, де його з великою ймовірністю згноять у в'язниці або замордують до смерті. Водночас рішення про відмову в екстрадиції Андрія Наумова, доказів корупції проти якого більш ніж достатньо, ухвалено блискавично швидко. При цьому в Україні, попри недосконалість нашої правової системи, все ж таки існують правові інститути, і захист прав людини — не порожній звук.

Такій "вибірковості" сербської судово-правової системи можна знайти одне пояснення: не секрет, що Сербія залишається країною із сильним впливом Росії, і цей вплив помітно проникає в різні сфери, зокрема, і правову. Історично сформовані політичні та економічні зв'язки з Москвою чинять серйозний вплив на ухвалення рішень у Сербії, особливо коли йдеться про чутливі питання, такі як екстрадиція політичних активістів або осіб, чия доля пов'язана з державами, що перебувають під контролем Росії чи її союзників.

У ситуації з Андрієм Гньотом можна побачити відображення цієї залежності. Білорусь, будучи вірним союзником Росії, активно підтримує політику Кремля, і видача опозиціонера, який бореться з режимом Лукашенка, могла б відповідати інтересам Москви. Водночас швидке та сприятливе для Андрія Наумова рішення — людини, яка втекла з України, що протистоїть російській агресії, — теж на руку Кремлю. Щодо нього є серйозні підозри у його співпраці з російськими спецслужбами, які посилюються фактом його втечі напередодні повномасштабного вторгнення. Не виключено, що Наумов є цінним співробітником для російського ФСБ, і керівництво РФ змогло знайти механізми впливу на сербських правоохоронців, щоб вони ухвалили рішення не видавати його Україні.

Однак обидві ці справи кидають тінь на сербську правову систему і саму країну, яка є кандидатом до Євросоюзу, а отже, усі її системи мають відповідати цивілізованим нормам. І в цьому контексті цілком очевидні законні рішення щодо обох цих справ: Гньот повинен залишитися в Сербії, оскільки в Білорусі йому загрожує смертельна небезпека. Тоді як Наумов має повернутися в Україну і постати перед правосуддям за свої корупційні злочини.