Як неядерне мислення вбиває Україну?

Вчора завдяки Алексей Кущ натрапив на дуже промовистий графік, який чудово ілюструє, як неадекватне сприйняття світу штовхає Україну до катастрофи.

Наша трагедія навіть не в тому, що Україна віддала третій у світі ядерний потенціал – ми так і не навчились розуміти ядерний світ. Сподіваюсь, цей графік стане холодним душем для тих, хто не розучився мислити раціонально.

Отже на ньому ми бачимо частку державного бюджету, яку держави великої сімки витрачали на оборону/війну та на соціалку впродовж останніх 150 років. Цей гарфік був вперше представлений в рамках дискусії "Guns vs Butter" на цьогорічній Безпековій конференції в Мюнхені професором Кільського університету Christoph Trebesch, який очолює кафедру міжнародних фінансів та економіки. Джерело надійне, яке заслуговує на довіру та спонукає до серйозних висновків.

Отже, найбільші держави світу впродовж 90 років зі 150, представлених на графіку, витрачали на оборону/війну значно більше, аніж на соціалку. В перебігу двох світових воєн воєнні витрати G-7 коливались від 65 до 75% усіх видатків центрального бюджету (для порівняння Україна у 2022-2024 витрачає на оборону 45-55%).

Перелам тренду стається в першій половині 1960-х, коли провідні держави світу починають витрачати більше на соціалку (welfare state), аніж на оборону. Що ж трапилось? Що спонукало Захід розслабитись і повірити, що великої війни більше не буде? Відповідь очевидна – ядерна зброя.

Нагадаю, що 1962 року трапилась Карибська криза, яка переконала дві тогочасні наддержави, що вони здатні знищити людство, але неспроможні перемогти одна одну. І це змінило парадигму мислення у провідних столицях світу. Від того часу світ увійшов в епоху ядерної свідомості, для якої імперативом є за будь-яку ціну уникнути лобового зіткнення ядерних наддержав, а отже ядерної катастрофи. А якщо велика війна стає табу, можна будувати суспільство споживачів замість суспільства воїнів, патріотів та героїв. Суспільство, в якому витрати на соціалку наразі більш як учетверо переважають видатки на оборону.

І в цьому полягає світоглядна пастка, в яку потрапило військово-політичне керівництво України. Зеленський і помітна частина українського суспільства сприймає цю війну як зіткнення цивілізацій, екзистенційний герць між Заходом і Сходом, демократією і тиранією, свободою і рабством (яким він, до речі, і був у 2022 році). А у Вашингтоні нашу війну сприймають як контрольований проксі-конфлікт з геополітичним супротивником, який головне не випустити з-під контролю. Для них наша війна має стати в ідеалі "Вʼєтнамською війною навпаки". В якій Америка малою кровʼю, уникаючи безпосереднього втягування в бойові дії, послабить руками українців росію та путінський режим. Як СРСР серйозно підважив глобальне лідерство США ганебною поразкою у Вʼєтнамі...

Але імператив з часів Карибської кризи залишається незмінним: не допустити лобового зіткнення з ядерною росією і за будь-яку ціну уникнути ядерної катастрофи. Бо, нагадаю, росія залишається ядерною суперпотугою: станом на 2023 рік з 12 512 ядерних боєголовок, наявних у світі, москва володіла 5889, США - 5244 , Китай - 410, решта країн – ще меншою кількістю.

Якщо для уникнення ядерної катастрофи потрібно буде принести в жертву Україну, буде прикро, але довго вагатись у Вашингтоні не будуть. Як не вагались, кидаючи напризволяще своїх союзників у Вʼєтнамі, Ірані, Афганістані, Курдистані тощо. Суспільство споживання хоче жити і насолоджуватись життям, а не воювати і вмирати. Навіть у війнах в Іраку та Афганістані, де коаліція на чолі з США мала незрівнянну технологічну перевагу над ворогом, союзники активно залучали ПВК, персонал яких перевищував кількість регулярних військ коаліціантів. Бо суспільство споживання не хоче вбивати та вмирати. Що з цього вийшло, всім відомо...

Тому сподівання на томагавки, допомогу у перехопленні російських ракет над Україною нашими партнерами чи запрошення України в НАТО під час війни – наївні марення людей, які ніколи не задумувались, чому після Карибської кризи на Заході витрати на соціалку в рази перевищили витрати на оборону. Можна скільки завгодно цитувати Черчилля: "Миротворець - це той, хто годує крокодила, сподіваючись, що той з'їсть його останнім", але варто згадати, що США – попри всі жахи гітлерівського режиму та брутальне порушення усіх можливих норм міжнародного права – всіма силами пручались втягуванню у Другу світову аж доти, доки на них не напала Японія і Гітлер не оголосив Америці війну. Будь-який американський лідер, який бодай публічно припустить можливість безпосереднього втягування США в російсько-українську війну, здійснить політичне самогубство. Бо так сприймає світ суспільство споживання. Подобається нам це чи ні...

Саме розуміння української війни як "Вʼєтнамської навпаки" формує тверезий погляд на перспективи, які нас очікують. Чи можемо ми перемогти у цій війні? Теоретично так, як вʼєтконгівці перемогли американців та їхніх союзників у Вʼєтнамі. Але для цього нам потрібно не дрейфувати в бік західного суспільства споживання та welfare state, а повертатися у радянську парадигму "мы за ценой не постоим". Врешті-решт, перемога над США коштувала вʼєтнамським комуністам 16 років руйнівної війни, більше мільйона загиблих (до речі втричі більше, ніж у ворога), культ особи Хо Ші Міна, тотальні злидні та тоталітарну державу на десятиліття. Я не знаю, що має трапитися, аби в Україні, яка ментально вже стала частиною Західної цивілізації, тобто суспільством споживачів, сталася така радикальна трансформація. Дивним чином проблеми з мобілізацією лише доводять, що ми є частиною Заходу, який споживати і насолоджуватись життям прагне набагато більше, аніж воювати, вбивати і вмирати...

Тобто за іронією долі, вибір західного вектору розвитку позбавляє нас перспектив перемоги на полі бою в озорому майбутньому. Бо захід 60 років тому обрав соціалку замість оборони і – прикритий ядерним щитом – не думає відмовлятися від цієї парадигми. А росія з Китаєм досягли достатнього рівня технологічного розвитку, аби критично не залежати від західних технологій.

Що нам залишається у такому разі? Подивитись правді в очі. Зупиняти за допомогою наших західних партнерів війну там, де її реально зупинити, – і зосередитись на капітальному ремонті української державності. Зокрема і на створенні свого ракетного (не обовʼязкового ядерного) щита. Аби згодом ми могли перефразувати нашого ворога і запитати друзів і недругів: "А навіщо нам світ, в якому немає місця Україні?". І коли у обох від цього запитання побіжать холодні мурахи по спині, ми можемо бути спокійні, що ніхто більше не зазіхатиме на нашу свободу та незалежність...