Десять років плекаємо надію
Кияни напевно помітили у столиці борди "ПДМШ: Десять років плекаємо надію".
Здавалося б, коли на фронті (традиційно) бракує майже всього, чи варто витрачати гроші на рекламу? Відповім парафразом з Євангелія: "Фронтові потреби ми завжди маємо, а ювілей ПДМШ – лише раз на десять років".
А якщо серйозно, то гроші на бордову кампанію дали люди, які розуміють просту істину: волонтерством державу не врятуєш. Як турнікетом не вилікуєш поранення, хоча і можна тимчасово зупинити кровотечу.
Сплачуючи таку велику і трагічну ціну за збереження української державності, на часі поставити руба запитання: якою має ця державність стати, аби виправдати принесені задля її збереження величезні жертви?
Бо державність як така ніколи не була для мене абсолютною самоцінністю. Як втім і людина. Бо абсолютизація державності перетворює її на молоха і левіафана, який живиться людськими жертвами. Абсолютизація цінності людини та її життя (коли немає вищих цінностей, задля яких можна і варто цим життям ризикувати і навіть офірувати) перетворює націю на сонм імпотентних гедоністів, які стають легкою здобиччю геополітичних хижаків.
Найвищою цінністю для мене є свобода і гідність. А держава – лише спосіб організації суспільства, який має плекати і захищати ці цінності у власних громадянах. Тому як тільки держава зазіхає на свободу і гідність людини, вона втрачає свою легітимність, принаймні у моїх очах. І за неї вже не варто вбивати і вмирати, бо зі спільного дому гідних і вільних людей вона перетворюється на клітку, в якій живе хижа зграя та/чи її зажиріла здобич.
Аби держава не перетворилася на пастку, потрібне повсякчасне зусилля її громадян. Вільних і гідних. Для яких свобода і гідність – повітря, яким вони дихають, а не пафосні слова чи порожній звук.
На жаль, під ударами російських варварів Україна все більше перетворюється на клітку, в якій силоміць тримають хижаків та їхніх жертв. Аби ця метаморфоза не стала незворотньою, потрібно не тільки йти у владу чи армію, аби намагатись змінити їх зсередини – потрібно творити альтернативу. Оази свободи та гідності посеред моральної пустелі, про яку я нещодавно писав: "Помри ти сьогодні, а я – завтра". Потрібно створювати прецеденти нормальності посеред ненормальності, яка стає нормою. Потрібно повсякденно демонструвати, що можна жити по-іншому. Без командирів-самодурів, без корупції, без брехні, огидного пафосу пустопорожніх слов і рожевих окулярів...
ПДМШ / PDMSh за 10 років і став одною з цих альтеранатив. Прообразом іншої України. Відблиском того, якими ми покликані і можемо стати. Одною з оаз свободи і гідності в пустелі корупції, непотизму, сервілізму, фарисейства та брехні.
Оази і пустеля можуть співіснувати лише обмежений час. Згодом або пустеля поглине оазу, або оаза розростеться і перетворить пустелю на квітучий лан чи зелений ліс.
Ті, хто вірить в оазу та бажає їй перемогти пустелю, і профінансували нашу "рекламну кампанію" до 10-річчя ПДМШ / PDMSh. Бо ми не тільки велика родина медиків-добровольців, на рахунку якої більше 100 тисяч поранених і хворих на фронті – ПДМШ це паросток нової (іншої) України. За яку не соромно перед десятками тисяч полеглих за неї. Сотнями тисяч покалічених. І мільйонами, чиї долі поламала ця війна.
Важливо, як ми завершимо цю війну. Але ще важливіше, якою буде повоєнна Україна. Блідою копією росії, тільки під жовто-блакитним прапором, з українською мовою та вулицями Степана Бандери замість вулиць Леніна? Чи країною вільних та гідних громадян?
Якщо вам близька друга відповідь, підтримуйте ПДМШ / PDMSh. Бо ми 10 років даруємо надію на іншу Україну. І показуємо, якою вона може бути.
Реквізити для донатів та подарунків до ювілею – традиційно в коментарях.
