Про Музей воєнного дитинства в Україні: "У майбутньому наш музей стане найбільшим архівом дитячих свідчень про цю війну"

Єдиний музей у світі, присвячений виключно дитинству, на яке вплинула війна – так зазвичай представляють, коли говорять про Музей воєнного дитинства. Його заснували боснійці, щоб зафіксувати, як діти переживали війну на Балканах, зберегти спогади про їхню стійкість, часом вибір без вибору і допомогти вже дорослим дати раду зі своїм минулим. Після успіху в Боснії музей почав розширятися на інші країни, де тривали чи тривають війни, і став також місцем психологічної підтримки для дітей.

Не дивно, що в Україні почало діяти представництво цього музею ще до повномасштабного вторгнення РФ, адже масштаб пережитого досвіду переважає досвіди інших "філій" музею, розкиданих по світу. Вже сьогодні Музей воєнного дитинства в Україні вірогідно є найбільшим зібранням дитячих свідчень про російсько-українську війну і вочевидь ще довго поповнюватиметься.

Про мету й діяльність музею розповідає його директорка Світлана Осіпчук.

ДИТЯЧИЙ І ПІДЛІТКОВИЙ ДОВІД ВІЙНИ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД ДОРОСЛОГО. ОДНАК ЇМ ДОВОДИТЬСЯ СЛІДУВАТИ ЗА ДОРОСЛИМИ, ЯКІ ПРИЙМАЮТЬ РІШЕННЯ

- Музей воєнного дитинства в Україні почав діяти у 2020 році. Для нас це є зрозумілим, адже в Україні триває війна, однак не у кожній державі, в якій триває чи тривала війна, діє така ініціатива. Як це відбувалося в українському випадку?

- Наш генеральний директор в Сараєво Ясмінко Галілович ще до повномасштабного вторгнення РФ був в Україні по інших справах. Зі своїми друзями і колегами він потрапив достатньо близько до лінії фронту і побачив, які вже тоді війна мала наслідки в Україні. І якщо центральний офіс досліджує різні війни та конфлікти, збирає свідчення дітей та підлітків з усіх конфліктів, до яких мали доступ, то у випадку з Україною зрозуміло було, що це не можна робити дистанційно і цю роботу має здійснювати українська команда зі знанням контексту.

Через рік після цього візиту в Україну наша перша дослідниця почала документувати свідчення дітей у селах і містечках біля лінії фронту. Вона мала певні справи у тому регіоні, відповідним було коло її знайомства, тому їй легко було почати розмову про збір свідчень і просити передати у фонд музею якісь предмети. Таким чином, перші 40 інтерв’ю записані однією людиною під час поїздок у сіру зону.

Згодом доєдналася дослідниця, яка найдовше з нами працює, Вікторія Нестеренко. У 2020 році, коли архів досягав 70-80 свідчень, стало зрозуміло, що це буде тривала робота. Тож в Україні був заснований юридично Музей воєнного дитинства. Перша директорка – Юлія Скубицька, я приєдналася до команди на початку 2021 року. Відтоді активно розбудовуємо колекцію і проводимо виставки в Україні і за кордоном.

- Це певна приємна несподіванка, що директор із Сараєво одразу зрозумів, що музей має творити місцева команда. Міжнародні проєкти і фонди, які пов’язані з війною в Україні, часто говорять "про Україну без українців" - використаю цю фразу. Що його підштовхнуло?

- Україна географічно набагато більша за Боснію. Видимість і швидке зростання цього проєкту в боснійському суспільстві не в останню чергу відбулося тому що Боснія – маленька країна. В Україні це так би не працювало, бо географічно це зовсім інші відстані. Галілович як менеджер це збагнув і відкинув думку, що йому вдасться дистанційно справитися з такими масштабами війни, географії і реалій життя в Україні. Адже наші колеги з центрального офісу в Сараєво не знали війну в дорослому віці і вивчають її, базуючись на своїх дитячих досвідах. У нашу державу вони приїжджали вже дорослими людьми, тому зрозуміли різницю.

- Якщо говорити про мету музею, то що стоїть за анонсованим збиранням досвіду воєнного дитинства? Ви хочете просто це задокументувати, встановити певні подібності чи провести аналогії?

- Для нас важливо підкреслити, що дитячий і підлітковий досвід війни відрізняється від дорослого. Багато в чому дітям доводиться слідувати за дорослими, які приймають рішення. Разом з тим, є багато нюансів, які суспільству варто зрозуміти і варто включити в інклюзивний наратив війни, який ми всі разом вибудовуємо.

НАПРЯМУ МИ НЕ ЗАПИТУЄМО ПРО ТРАВМУЮЧІ ПОДІЇ

- Власне музей на сьогодні – це інтерв’ю та експонати, за якими стоїть певна історія. Ви їх збираєте, описуєте. Що далі? Планується постійна експозиція чи мандрівні виставки, як ми це бачимо зараз?

- По-перше, мета нашого внутрішнього розвитку, щоб під кінець 2025 року сильно наблизитися або й вирішити питання постійного приміщення для музею. Це важливо з багатьох причин. Передусім коли ми документуємо свідчення і збираємо історії з різних регіонів, є розуміння внутрішнього зобов’язання, що ці історії довгий час не будуть опубліковані. Це спільне для організацій, які займаються подібними проєктами. Потрібно мати такий архів, у майбутньому це стане найбільшим архівом дитячих свідчень, якщо вже не стало.

Але хотілося б, щоб це був не зовсім закритий архів. Тому ми хочемо наближати наше постійне приміщення, щоб там була технічна можливість виставляти якомога більше таких історій, робити ротації, тематичні підбірки з нашого архіву. Ми достатньо фокусовано працюємо над певними темами, наприклад над збором історій з тимчасово окупованого Криму.

Інші способи – освітні проєкти, побудовані на матеріалах архіву, тобто на історіях реальних людей. Але для цього необхідне опрацювання. У нас є дослідник, якого я ще рік тому опитувала як людину, що в дитинстві пережила досвід спроби окупації Краматорська. Після цього він приєднався до команди музею як дослідник. А нещодавно він також став куратором документальної вистави - ще одного проекту нашого музею, - сценарій якої базувався на досвіді воєнного дитинства і підлітківства. Для нас це був вдалий позитивний досвід й надалі додасть нам в цілях презентації досвіду ширшій аудиторії.

Якщо досвід дітей представлено в нетравмуючий спосіб, то це допомагає їм самим укріплюватись, адже війна ще триває. Загалом українське суспільство перебуває у пошуку нових методів роботи з пам’яттю, свідченнями, спогадами. У майбутньому ми робитимемо більше подібних проєктів.

- Щодо приміщення – це питання вирішує центральний офіс, чи потрібне сприяння з українського боку?

- Питання приміщення в Києві – це завжди непросто, тому сприяння нам необхідне. Якби місцева влада чи структури національного півня могли нам у цьому допомогти, то ми були б дуже вдячні.

Ми почали певну роботу в цьому напрямі. Також музей проводить і проводитиме фандрейзинг, шукаючи донорську підтримку.

- Ви говорите про різні думки про те, чи варто відкривати архів. Я здогадуюся, що проти цього аргументують необхідністю збереження анонімності, особливо у випадку надтравматичних досвідів.

- Це велика дискусія, чи відкривати зараз архів. Я вважаю, що ні – з багатьох причин. Одна з них технічна: наша форма згоди на інтерв’ю не містить зараз дозволу на те, що ми відкриємо весь текст розмови, там лише є пункт про те, що ми його використовуємо у наших публічних проєктах. Тобто навіть якби ми хотіли відкрити якусь частину архіву, то необхідно знайти цих людей і перепідписати їхню згоду.

По-друге, частина наших історій дійсно записана на умовах анонімності. Особливо зараз, коли ми збираємо історії про Крим та з інших тимчасово окупованих територій, - це питання фізичної безпеки людей, які там живуть. Відкриття архіву може наразити на небезпеку когось з родичів, що живе на тимчасово окупованій територій. Тому всі моменти, які можуть потенційно завдати фізичної небезпеки (наприклад, наявність родичів на окупованій території), - це позначено в архіві відповідними маркерами.

- Не хочу применшувати нічиї страждання, та все ж є різниця бути свідком, скажімо, спроби окупації Слов’янська чи Краматорська у 2014 році і пережити окупацію Бучі або Куп’янська.

- Ми не порівнюємо досвіди і не знецінюємо. Часом можна почути "та що я там бачив, я ж не був у Бучі чи Ірпені"… Наш підхід, що питальник не має прямих питань про травматичний досвід на відміну від опитувальників, які мав центральний офіс в Боснії. Однак там перші інтерв’ю почали робити у 2016 році, тобто спілкувалися з дорослими людьми, які за плечима мають певний шлях рефлексії. Тому в їхньому питальнику є пункт про те, чи хтось з рідних загинув і постраждав внаслідок війни, при цьому людина може на нього не відповідати.

Ми напряму не запитуємо про такі речі. Діти можуть самі захотіти про це говорити, у такому випадку дослідники будуть йти за логікою розмови. Кожен, хто документує такі свідчення, має базові знання, як реагувати в критичних ситуацій. Наскільки я знаю, поки таких ситуацій у нас ще не було. З іншого боку, важлива психологічна безпека самого дослідника. Жодне інтерв’ю не має бути записані ціною психологічного здоров’я того, хто запитує, чи респондента. Тобто жодна інформація не варта повторної травматизації.

Якщо наші респонденти неповнолітні, за них згоду підписують батьки, і важливо впевнитися, що це бажання збігається з бажанням дитини. Якщо дитина висловлюється, що не хоче розмовляти, то ми не будемо записувати.

ЧАСТО НА РІЗНИХ ПОДІЯХ ДІТИ САМІ ДО НАС ПІДХОДЯТЬ, ЩОБ РОЗПОВІСТИ СВОЮ ІСТОРІЮ

- Уникнення повторної травматизації – це важливо і гуманною. Та припускаю, дорікнуть, що ви не збираєте "всю правду", тому інтерв’ю не є релевантними. Як ви даєте раду такій дилемі?

- Для нас такої дилеми не існує, тому що ми не є організацією, яка документує досвіди з метою подання в міжнародні суди чи українські правоохоронні інституції.

- Я мала на увазі не юридичний, а науковий бік. Років за 30-50, коли архів вірогідно відкриють, дослідники майбутнього матимуть з ним справу. І якщо розповіді будуть не повними, то це даватиме привід для спекуляцій.

- Такої небезпеки я не бачу. Зараз підхід до усних свідчень такий, щоб їх не максимально верифікувати, а що дослідники ставлять коректні питання до свідчень. Тобто дослідники не можуть добути зі свідчення інформацію, якої там немає. Але з іншого боку, там є відповіді на інші питання.

Так, ми питаємо про умови навчання, проживання, ігри… З інтерв’ю видно, в яких умовах діти навчалися до початку війни у 2014-му чи згодом у 2022-му і як це потім змінилося. Це дасть хороше розуміння, які наслідки війни, окрім кількісних втрат. Такі нематеріальні показники важче зафіксувати, і такі архіви, як наш, допоможуть зрозуміти, наприклад, як змінився доступ до знань або можливості до соціалізації в окупованих районах. Тобто треба ставити ті питання, на які архів може дати відповідь.

А щоб документувати те, що ми називаємо екстремальним насильством, часто потрібна більша часова дистанція. Про це дорослим дуже важко говорити, а дітям поготів. Зараз в нашому архіві таких свідчень порівняно небагато.

- Як ви шукаєте респондентів?

- По-різному. На початку це було, умовно кажучи, сарафанне радіо. Люди рекомендували нас одне одному як приклад безпечної комунікації. Бо навіть у наших інтерв’ю є згадки про те, коли приїжджали якісь іноземці, щось попитали, познімали і поїхали. Діти в цей момент розуміли, що це більше схоже на використання, ніж на справжню розмову. Нам важливо, що ми викликаємо довіру.

Коли наш архів розширився і кількість дослідників збільшилась, то схема ускладнилась. Наприклад, дослідниця, яка працює в Харкові, має благодійний фонд, що працює з дітьми, тож вона серед іншого всім розповідає про роботу музею.

Є формальні способи, коли нас запрошують на певні події для підлітків і дітей, і там ми розповідаємо про музей. Зрештою, наші респонденти розповідають про нас у школі. Дуже часто на різних подіях діти самі до нас підходять. Їм важливо знайти форми взаємодії зі своїм минулим. Багатьом дуже подобається ідея, що можна в архіві залишити предмет, який був пов’язаний з минулим, але з яким вони вже хочуть розпрощатися. Ми даємо хорошу нагоду для цього. Наприклад, в нас є інтерв’ю, де діти розповідають про жахливий досвід, пов’язаний з цими предметами, віддають їх нам, і згодом можуть написати, що їм стало легше після того, коли вони так символічно відпустили минуле. Хтось навпаки ділиться чимось позитивним і важливим. Наприклад, діти з одного села на Харківщині мали мотивації розповісти свої історії, щоб діти з інших регіонів дізналися, як там живуть підлітки.

- Чи є історії та експонати, які найбільше вразили?

- Мені часто ставлять таке питання, і я намагаюся щоразу називати різні історії – тому що історій, які мене вразили, багато, і я хотіла б, щоб про них більше знали.

Зараз ми працюємо над виставкою історій з Крим, і це свіжі враження. Є історія про те, як хлопчик, що народився і ріс в Криму, ще до початку окупації вперше виїхав з класом на подорож до Львова. Там він зрозумів, що у Львові живуть нормальні люди, а не дивні западенці. На той момент був ще не окупований, але російська пропаганда працювала настільки добре, що у тих, хто не виїжджав за межі Криму, було враження, що там якісь інші люди. Також йому дивно було чути українську мову в побуті, тому що в нього сформувалося уявлення, що українська використовується лише в телевізорі та на офіційних подіях, а так по всій Україні спілкуються російською. У Львові він усвідомив, що це не так, і це перевернуло його уявлення про Україну. З цього інтерв’ю ми взяли назву для нашої майбутньої виставки – "Україна в ілюмінаторі". Він метафорично описував, ніби за кілька років до окупації Криму з півострова на решту України дивилися, як з ілюмінатора. Пропагандистські механізми, які Росія застосовувала, створювали в нього враження, що Україна – це якась далека земля. І одна екскурсія це розвіяла.

- А маєте улюблені експонати?

- Знову-таки, маємо велике розмаїття предметів. Часто вважають, що дитячий досвід і осмислення воєнного досвіду зводиться до малюнків. Вони в нас є, але не в такій кількості, як можна було би подумати. Багато побутових предметів, уламки снарядів, з якими діти, на жаль, контактують. Але є і результати художнього осмислення: не лише малюнки, але й пластилінові поробки, цілі щоденники, які дитина вела під час окупації чи вторгнення.

З моїх улюблених – балетні пуанти. Це красивий ніжний предмет, який ілюструє достатньо складне інтерв’ю. Це дівчинка, яка отримала травму під час повномасштабного вторгнення. До цього додався досвід дорослішання, адже навіть під час війни діти і підлітки мають власне життя.

Ще я дуже люблю кримськотатарський фес. Для нас честь, що дівчинка з кримськотатрської родини подарувала в наш музей такий важливий предмет, тим більше подарунок мами. Завдяки йому ми можемо краще знайомити з кримськотатрською культурою.

Зі смішного – предмет, який я довго називала ножицями, а виявилося, що це медичний голкотримач. Його нам передала дівчина-підліток, що розповідала в інтерв’ю, як допомагає батькам-медикам в їхній роботі, зокрема і в наданні допомоги військовим. Це хороший приклад і для дорослих. Адже наукові дослідження показують, що якщо є момент стресу, то хороший спосіб дати йому раду – допомагати іншим. І вона розповідала історію, що якщо в країні війна, то вона також хоче допомагати, і навчилася елементарним медичним процедурам, зокрема вчилася шити шви цим голкотримачем.

СУСПІЛЬСТВО ПЕРЕВАЖНО НЕ ЗНАЄ, ЯК ВЗАЄМОДІЯТИ З ПСИХОЛОГІЧНО ТРАВМОВАНИМИ ДІТЬМИ І ЯК НЕ ТРАВМУВАТИ ПОВТОРНО

- Ви проводили виставки за кордоном. Чи можна говорити, що Музей воєнного дитинства в Україні робить свій внесок в культурну дипломатію? Які відгуки з тих виставок ви отримали?

- Виставки закордоном в якомусь сенсі робити набагато простіше. Відвідувачі там не мають постійного занурення в наш контекст і нашу медійну воєнну реальність, тому вони активно цікавляться темою і активно співчувають. Наприклад, нещодавно девʼять наших історій та предметів ми показували на поп-ап виставці в Осло, було багато слів щирої підтримки Україні, сліз співчуття.

- Серед фахівців різного спектру, які мали справу з дітьми з Бучі, Ірпеня, Гостомеля… доволі часто можна почути, що ці діти й підлітки не схожі на своїх однолітків, які не бачили війну та окупацію так близько. Тобто їхня травма ще далека від пропрацювання. У такому разі складається враження, що профільні державні та громадські інституції не звертають на це уваги. З вашого досвіду, чи є у вас відчуття, що проробці травм цих дітей приділяється мало уваги?

- У нас небагато таких інтерв’ю в архіві, але ми напрацьовуємо знання, щоб в майбутньому працювати з певною групою дітей. Якщо запитати моє персональне враження, то я би не сказала, що цьому приділяють мало уваги. Але це дуже широке питання, у тому плані, що дитина отримує першу нагальну допомогу, а потім вона виходить в суспільство. Залежно від того, як дитина себе почуває, через певний час після цього першого посттравматичного реагування натане момент, коли дитина повинна почати взаємодіяти зі своїм соціальним оточенням. І тут питання не в тому, що профільні організації приділяють цьому мало уваги, а в тому, що ширша публіка знає про це мало. Знає мало, як взаємодіяти, як не травмувати повторно, як допомагати. З наших інтерв’ю я знаю такі ситуації. Наприклад, у дитини загинув батько на війні, життя для неї має тривати, вона ходить в школу. І там вчителька може пропонувати класу певні церемонії на шанування загиблих героїв чи на День батька. Тобто вчителі без огляду на те, що в них у класі зазвичай розмаїта група дітей обирають універсальні стратегії. В одній такій ситуації, коли о 9 ранку грає Гімн і пригадують загиблих, то ця дитина, яка нещодавно дізналася про загибель батька, почала плакати і в нього фактично сталася істерика, а вчителька дивувалася і навіть не бачила в цьому проблеми. Або скажімо, на День батька просять прийти з татами, незважаючи на те, що не в кожного зараз тати біля них.

Тобто я можу припустити, що міжнародні або наші внутрішні організації можуть допомагати точково дітям з Бучі, Ірпеня та інших постраждалих міст. Але це широке тло, з яким потрібно взаємодіяти після отримання допомоги, - це більша задача. Потрібно розширювати знання, підвищувати чутливість. І це стосується не лише дітей. Наприклад, я дивлюся відео ютубканалу "Відвал ніг", і розумію, що люди не замислюються, як особі на кріслі колісному проїхати у вузькі двері. Ми зараз живемо так, що поки не стикнешся з потребою відрефлексувати, то не замислюєшся над проблемо. Вчителі могли б стати першою такою групою, яка мала б вибудовувати цю чутливості.

Сюди додається вплив не розібраної до кінця культури пам’яті й успадковане від Радянського Союзу переконання, що діти – це просто ті, хто стоять на лінійці та роблять те, що їм кажуть дорослі. Хотілося б, щоб і тут відбувалися зміни і щоб було бажання помічати такі речі, тоді середовище стане більш чутливим до і для дітей.