Ранки, які ми любимо попри все (Оповідання)

Ми чекаємо на варварів. Але не так, як їх чекали у Буццаті. Ми точно знаємо, що варвари вже тут – на нашій землі. Їхні прапори полощуться в наших вітрах, як коропи в наших озерах. Їхні стяги закривають сонце на нашому небі. Їхні чоботи бруднять нашу землю багнюкою з інших країн. Вони йдуть і вони скоро будуть під стінами нашого міста. Чи відчутна напруга? Чи присутня тривожність? Чи є місце паніці? 

Так. Так. Так. 

І ще є місце багато чому. Ворожки познаходилися, мольфари повилазили, політичні експерти народилися у прямому етері.

Скільки можна чекати зустрічі зі смертю? Для багатьох це вражаюча новина сама по собі - чекати смерті. Ніби життя - це подарунок, який тобі кинули прямо в руки у вигляді брезклого від пітьми шматку м’яса. І ти, після усіх принижень, після всіх поневірянь та всіх аргументованих спроб припинити це, не робити це більше ніколи або навіть вбити себе, якщо ти ще раз це зробиш, - ступаєш на першу сходинку. Вона мармурова та блискуча. На ній не залишаються сліди тих, чия нога лише доторкнулася. І це звична річ. Ніхто ніколи не згадає всіх, хто ступав на неї.

Ворог йде, ворог рушить; земля тремтить під копитами його коней та під колесами його мотоциклів. Це старий, на жаль, відомий ворог; найгірше, що світ змінився, а він встиг пристосуватися. 

Нам здається, що ми спимо, але в цьому місті і в цьому місці є час та можливість для небайдужості. Як і навпаки. 

Ми обираємо з коханою місце, де нас мають поховати, якщо буде така можливість. Тролейбусна зупинка - це саме те місце. Ми швидко цілуємося, бо не знаємо, чи буде ще час для цього. Все, що ми знали до цього, втратило своє значення. Окрім фокстроту та концертів “Рогатої Жаби”. Звісно, у інших з нас є свою варіанти.      

Це очікування вбиває. Але воно вбиває не тільки нас. І якщо вийде відкласти, відсунути подалі всі думки, то полапки можна добратися до чогось спокійнішого та стабільнішого. Є шанс побачити те, що за обрієм. За блакитно-рудими ранками, коли все мовчить та просто дихає. За тишою, яку можна було б назвати космічною, якби була можливість порівняти. За напиванням свіжим повітрям. 

У деякі з таких моментів відчуваєш нестримне бажання смерті. Ми чекаємо на варварів і бажаємо їм смерті. Але їх мертві душі не вартують жодного світанку. Вони народжують мерців; цих синіх від нестачі кисню та бажання жити шматків плоті, що їх вирвали з однієї темряви до іншої.  

Коли ти йдеш вулицею і дитина дає тобі п’ять, завжди є вибір: або відповісти і дати п'ять, або вистрілили в обличчя. Так думають вони. 

Їхні межі настільки вузькі, що їх майже немає. Вони повзуть, як змії; інколи - як равлики. Залишають червоний та смердючий послід. 

В їхніх вітрах більше зневіри, ніж повітря. Їхні озера сповнені мовчазного вмирання. І це не сон. 

Але ми завжди повертаємося до свого: до вранішньої кави та перегляду втрат ворога; до шалених срачів у чатах ОСМД та перших за день донатів; до сусідів, які волають один на одного годинами, і до легкої посмішки першій людині, яку ми бачимо в цей день. Ми знаходимо в собі сили вирівняти нашу ненавість з нашою любов’ю. Бо ми любимо блакитні, руді, блактино-руді, ніжно-сині та тьмяно-зелені ранки. Любити ранки - це природно та захопливо. Кому ж як не нам зараз цінувати народження кожного дня?