Моя війна з Пенсійним фондом: за себе, батька і побратимів

Моя військова кар’єра почалася ще за часів Радянського Союзу. "Совок" дихав на ладан, а я — молодий хлопець відправився за тисячі кілометрів - до Сибіру. Вибір не випадковий, сімейна традиція - вчитися в одному військовому училищі. Там вчився мій батько, мій рідний брат, два моїх двоюрідних брата, працював дядько.

Минув лише рік навчання, зі здобуттям Україною Незалежності я перевівся до Василькова, продовжив навчання у військовому авіаційно-технічному училищі. Якщо військовим я не дуже хотів бути, то продовжити навчання в Україні вже був мій свідомий вибір. Служити іншій країні — я навіть уявити такого не міг. А от мій рідний брат продовжив службу у росії. Згодом ми опинилися по різні сторони лінії фронту.

У ЗСУ я починав з лейтенанта, був командиром автомобільного взводу. Але вся країна мене запам’ятала речником штабу АТО. У 2014-му мені доручили створити пресцентр АТО. Ідея була об’єднати усі сили оборони — від ЗСУ та Нацгвардії до поліції та СБУ. Але втілити задум не вдалося, тоді обмежилися пресцентром ЗСУ. У польових умовах ми запустили те, чим армія раніше особливо не займалася. В умовах "таємної операції" суспільство потребувало інформації про бойові дії, і ми намагалися зробити ЗСУ відкритими для медіа: організовували престури та супроводжували журналістів до бойових підрозділів, почали щодня виходити в ефіри зі свіжою інформацією, намагалися боротися з російською дезінформацією. Відкритість подобалась далеко не всім. Пригадую, як сказав одному генералу: "росія бреше всьому світу, а ми брешемо самі собі". Тоді через понаднормову тягу до правди у мене почалися проблеми, довелося звільнитися з лав українського війська.

Через той конфлікт з генералом я відчув, як легко держава може піти на порушення прав військовослужбовця. Мене заднім числом зняли з квартирного обліку та неправильно обрахували роки служби. Проте тоді ж я домігся першої справедливості — вислугу років перерахували. Але то був лише початок довготривалого відстоювання своїх прав.

У вересні 2021-го я пішов до суду через дії Пенсійного фонду. Суд розглянув справу в 2022-му і зобов’язав здійснити перерахунок і виплату пенсії починаючи з квітня 2019 року. Пенсійний фонд подав апеляцію, але програв її. Попри це, чітке рішення суду фонд не виконав: ані перерахунку, ані виплату пенсії здійснено не було.

Моя історія — не унікальна. Мій 85-річний батько також має рішення суду на свою користь, але Пенсійний фонд не виконує вимоги Феміди - пенсію не перераховує, виплату не проводить.

Це маленька історія нашої родини. У масштабах країни питання виплат військових пенсій має ознаки кризи. Так за публікаціями в медіа, станом на березень цього року Пенсійний фонд був винен пенсіонерам 66 млрд грн. Більша частина цієї суми має бути виплачена саме військовим пенсіонерам, яких в країні кількасот тисяч. Як зазначають журналісти, борг Пенсійного фонду швидко зростає. Якщо минулого року відповідна сума сягала 50 млрд грн, то за кілька років може досягти 100 млрд грн., якщо пенсіонери продовжать судитися.

А я продовжу! Для мене це — принципова історія! Як я можу не допомогти своєму хворому батьку, який сам не може боротися проти несправедливості щодо нього? Він завжди був для мене прикладом честі, принциповості й любові до України. Він віддав життя службі, передав мені всі свої цінності, і тепер, на схилі літ, йому доводиться боротися за те, що має бути належним без жодних умов. Як держава може знецінювати його віддану службу? Його боротьба тепер — це моя боротьба! Його право на гідну старість — це те, за що я борюся, і я не зупинюся, поки правда не переможе.

А як мені дивитися в очі підлеглим офіцерам? Вони йдуть за мною на виконання завдань та готові віддати життя заради держави, у яку вони щиро вірять. Як я можу переконувати їх, що їхня самовіддача буде гідно оцінена, якщо сам відчуваю на собі несправедливість системи? Кожен несправедливо недоплачений пенсійний борг — це як тінь зради від держави, яку вони захищають. Моє завдання як командира — не тільки вести їх за собою, а й захищати їхні права, навіть тоді, коли вони вже знімуть погони. Бо якщо я не зроблю цього зараз, як вони повірять у те, що держава про них пам’ятатиме завтра? Боротьба за їхнє майбутнє — це боротьба за принципи, на яких має стояти Україна.

У 2022-му я повернувся на службу, не міг сидіти вдома, коли Україна постала перед загрозою знищення. І от в ці дні, виконуючи завдання на вільній від путіна Курщині, я продовжую отримувати інформацію від адвоката по своїй "пенсійній справі". Виграний суд, Пенсійний фонд не виконує рішення суду, виконавча служба розпочинає примусове виконання судового рішення, державний виконавець накладає штраф на Пенсійний фонд, адвокат готує заяву до поліції через навмисне невиконання рішення суду. І ми не зупиняємося. У нас правова держава, має бути правова держава. І в цій державі кожен військовослужбовець має отримати все те, що держава передбачила для нього законодавством.

Натомість, отримує хтось інший. Я бачу, як Пенсійний фонд ігноруванням судових рішень перетворився на корупційну годівницю. Розповідають про відсутність бюджетних асигнувань, але водночас не гнушаються отримувати річні премії за результатами оцінювання та щомісячні премії відповідно до особистого внеску в загальний результат роботи Фонду.

Так не може продовжуватися! Я хочу, щоб мій батько дожив до того моменту, коли держава віддасть йому всі борги. Хочу, щоб борги були повернуті всім, хто зі зброєю в руках боронив цю країну. І щоб ці борги Пенсійний фонд більше ніколи не накопичував перед тими, хто продовжує тримати фронт від російської навали.