Russian Love Poem

Серед росіян побутує така ідіома, як “развесистая клюква”. З'явилася вона ще у XIX столітті, але нам це не дуже цікаво. Цікаво те, що у XX та XXI століттях ця “клюква” перетворилася на певний інструмент у руках російської пропаганди. З позиції тієї самої Росії, світ взагалі та США зокрема хибно трактують образ “маленької людини” з найбільшої країни у світі.

Росія, відома своєю міфотворчістю та легендотворенням на рівному місці, свого часу не спромоглася змиритися з тим, що існують та навіть активно просуваються умовні “міфи та легенди” про неї. Якби йшлося про якусь іншу країну, то можна було б їй поспівчувати в тому, що американці створюють виключно шаблонний образ її представників. Але в разі Росії все інакше – багато з того, на що росіяни ставили клеймо “клюква”, виявилося найсправжнісінькою правдою. Так, і “Сімпсони” про це теж пожартували.

Стереотип про любов цієї нації до “водки” наскільки правдивий, що він навіть у найнеоковирніших своїх формах голлівудської продукції часто-густо поступається реальності. Схильність до безпричинного насильства у будь-яких формах – це не вигадка. Це те, що світ намагається не бачити тут і зараз, але це те, що знають і відчувають українці тут і зараз. Можна довго перелічувати стереотипи про росіян у кіно чи літературі, які виявилися аж ніяк не стереотипами. 

Але річ у тому, що клеймо “клюква” вже давно ліпиться просто на все, що не сподобалося росіянам у зображенні росіян. Це зручно (для них, звісно), і це дає змогу транслювати цей наратив – “ми не такі, американці довбні, лол” – на російськомовних у всьому світі. 

Окей, кажу я – та дивлюся сьогодні дванадцяту серію першого сезону серіалу “Закон і порядок: Спеціальний корпус”. Вона має нескладну для перекладу назву “Russian Love Poem”. 

Саме цей серіал у загальній франшизі “Закон і порядок” уже понад 20 років розглядає теми злочинів на сексуальному ґрунті. Звісно, я знав, яку серію потрібно передивитися. Якщо коротко: це історія двох росіянок, які переїжджають у США, де й надалі займаються тим, чим займалися в Росії, але вже за більші гроші. Чим? Звісно (стереотип!), проституцією. Російський прононс тут таки поганенький у всіх, хто “язиком” говорить. Це, до речі, одна з ознак “клюкви” – і чи не єдине, до чого важко висувати претензії. Решта – це просто опис росіян так, як їх зараз бачать українці. 

Це неймовірна жадоба жінок до грошей; це нерозуміння цінності людського життя; це пияцтво чоловіків, коли навіть “харошиє русскіє” переходять у розмові з поліцією на “сука, блядь”; це віра в те, що все тобі минеться. Те, що нам показують, – взагалі не карикатура. 

Американці не втрималися, тож вставили сцену із двома вбитими сокирою жінками, що важко трактувати неоднозначно. Але фінальний діалог головних героїв серіалу мені подобається більше, ніж візуальне покликання до роману “Злочин і кара”. 

– Дехто вважає смерть благословенням. Ця смерть була жахливою.

– Яка гидота.

– Розбити людям голови через навіяне горілчаними пара́ми уявлення про трагедію… 

– Так, лайно. І для цього вони їдуть в Америку.

Можна констатувати, що за 26 років після виходу серіалу чимало змінилося – для цього вони тепер пруться в Україну.