Віталій Сокуренко, кавалер двох відзнак Головнокомандувача: «Всі хлопці молодці, кожен достойний нагород»
"Всі хлопці молодці, кожен достойний нагород" - вважає Віталій Сокуренко, кавалер Сталевого та Золотого Хрестів Головнокомандувача Збройних Сил України, отриманих ним за вмілі, грамотні дії та особисту мужність, виявлені при організації оборони військового об'єкту та ліквідації наслідків атак ворожих БПЛА.
Сержант з матеріального забезпечення роти заправки пальним однієї з військових частин Сил логістики Віталій Сокуренко на захист України став у лютому 2022 року. З початку широкомасштабного вторгнення російських військ приєднався до лав територіальної оборони, тримав варту на блокпосту коло міста Нова Одеса Миколаївської області. До початку активних бойових дій працював у столярному цеху, займався будівництвом. Має дружину, двох синів: старшому 26 років, він лейтенант Нацгвардії України. Меншому ще 11, школярик, але теж мріє стати Захисником України.
Строкову службу Віталій проходив у далекому 1995-1997 році, у складі окремого батальйону супроводу військових вантажів у військах спеціального призначення. Тобто, зброєю володів добре і з військовою службою був знайомий не з книжок. Це й допомогло у перші дні широкомасштабного вторгнення.
«Чому пішов на фронт? А хто, якщо не я?» - говорить Віталій Віталійович і розповідає: «От дивіться. Перший день великої війни. Миколаїв бомбили. Нова Одеса розташована за 40 км від Миколаєва, недалеко. Нам було видно, як місто горіло… Що я мав робити? Того ж дня пішов у ТЦК, але мені сказали: «Ти старий, йди собі поки що. Місць немає». І я пішов у місцеву тероборону. Ми стояли на блокпостах, контролювали пересування транспорту, бо війська ворога були близенько, коло Кандибіного. Вони на Вознесенськ тоді прорвалися. Хотіли захопити Снігурівку, Миколаївський аеропорт. Намагалися пройти через Миколаїв на Одесу. Але Нова Одеса трохи осторонь розташована, тож їм трохи незручно було туди йти, і місто залишилося неокупованим. Вони сунули по прямій через мости, щоб піти на Одесу.
На блокпостах у нас проїжджали і цивільні, і військові, і евакуаційний транспорт, і медики. З Херсона проходило і їхало дуже багато людей. Машини постріляні, в кожній по 9-10 людей, з дітьми, навіть у тісному «Жигулю». Люди евакуювалися, з Маріуполя їхали, з інших міст. Різні були... Хтось розумів, що відбувається, хтось не розумів. Всяке доводилося чути у свій бік. Блокпостів було багато, скрізь перевіряли, і людей це нервувало. От із Херсона люди, по яким крепко прилітало, більш-менш з розумінням ставилися. Кого менше зачепило – ті не розуміли; обурювалися, навіщо такий контроль. Були там і такі, хто були не проти москалоти, але ж воно прилітає, страшно. Типу, «хай москалі прийдуть, інших повбивають; а коли все закінчиться – я повернуся і буду сотруднічать, бо це ж «братья»…»
Військові теж проходили, але вони по напрямках працювали, тому зазвичай просувалися у напрямку ППД, де дозаправлялися, отримували БК, продукти та інше необхідне майно, і поверталися працювати по ворогу».
Так тривало до 15 травня 2022 року. Віталій продовжує: «Я був у ТРО, потім почув, що формується нова рота в частині неподалік, і там є посади фахівців з ГСМ. Я знову пішов до ТЦК, сказав: відправляйте. Я знаю, що там є вакансії. Не хочете мене більше нікуди брати – відправте туди, і я собі піду служити. Вони кажуть: ну, йди… Я прийшов, і вже з 16 травня став на посаду, на якій служу й досі».
Відповідаючи на питання, за що отримав нагороду Головнокомандувача, Віталій знизує плечима: «Мені важко сказати… Наче служив, як всі. Думаю, це за те, що добросовісно виконував завдання, відповідально ніс службу. Золотий Хрест у квітні 2023 – це у мене вже друга відзнака Головнокомандувача, першим був Сталевий, 15 лютого того ж року. Так склалося, я не шукав нагород»
А ситуація, власне, була така: військовослужбовці з роти заправки пальним постійно виїжджали у відрядження, їздили з командиром роти та його заступником на лінію бойового зіткнення виконувати завдання за призначенням. Виїжджаючи, за командира лишали Віталія Віталійовича, як старшого за віком і вже досвідченого військовослужбовця. Фактично на нього, сержанта, лягали всі обов’язки командира роти: вся територія і 42 військовослужбовця лишалися у його підпорядкуванні.
У цей час траплялися «прильоти» по частині, але завдяки чіткій взаємодії та грамотному розподілу сержантом Сокуренком особового складу все обходилося добре. Віталій Віталійович згадує: «Виконуємо роботу – а тут сигнал «Ракетна небезпека!». І зразу «Геп!» поряд із частиною, або й на територію… Дякувати Богові, що все лягало в стороні від важливих об’єктів і не було загального вибуху. Хоча горіло добряче, іноді добу і більше доводилося займатися гасінням пожеж. Миколаївська областьь і зараз неспокійна, ми під постійним пильним оком ворога. Часто прилітало… Порозривало багато цистерн, пошкодило трохи огорожі. Будівлі побило. Це все потім треба було розгрібати та відновлювати. Втратили трохи техніки, дещо відновили, поставили на хід».
Досвід керування людьми Віталій мав: на строковій був старшиною роти; пізніше, у цивільному житті, був бригадиром у столярній майстерні. Він розповідає: «З людьми якось вмів знайти спільну мову. Не з усіма, звісно, але загалом вдавалося порозумітися. Скільки людей – стільки й думок та характерів… Але треба було шукати підходи, бо робота має робитися. Ми ж на бойове чергування заступаємо, несемо службу по охороні та забезпеченню. Хлопці під час чергування виходили периметр оглядати. Виявляли і закладені вибухові заряди, і диверсантів, які сиділи і передавали координати частини, скільки тут зараз техніки і народу... Не завжди москалі, частіше місцеві. Одного взяли – він виявився з Придністров’я, це ж тут недалеко від нас. В селі теж жили люди різні. Хтось за нас, а хто і москву чекав. Наче місцеві, стільки жахіть пережили, але ось так, брали – і передавали ворогу, що та де знаходиться. Хоч би подумали: якщо буде летіти – то все ж постраждає, їхні домівки у першу чергу! Це ж паливо, бочки великі, по 10-12 кубів кожна. Якщо сюди прилетить, то півсела вигорить! Дивні якісь…
Але були й ті, що нам допомагали, і їх завжди було більше. Повідомляли про атаки, як щось летить – то дзвонили і говорили, де саме, над якою місцевістю. Наші хлопці, виходячи на патрулювання, перевдягалися у цивільний одяг і йшли «між люди». Спілкувалися з місцевими. Сядуть в кав’ярні, п’ють каву і розмовляють з людьми, слухають хто про що говорить. Так виявляли ворожих агентів і знаходили друзів.
Наші напарники, які виїжджали і заїжджали у сектор, часто ледве встигали заправити техніку і втекти, бо зразу починалися прильоти. Ворог використовував як інформаторів, так і БПЛА. Ми працювали близенько до лінії бойового зіткнення, тож небезпека була велика. Навіть не знаю, кого більше похвалити – тих, що лишалися у частині і пильнували, щоб тут противник нічого не підірвав, не спалив, не знищив, - чи тих, хто, ризикуючи життям, возив пальне на лінію зіткнення. Знаєте, як військові називають паливозаправник? «Спалахуйка», бо від дрона чи осколка пальне спалахує одразу, і машина перетворюється на море вогню. Врятуватися майже неможливо… Але водії сідають і їдуть, виконують завдання і допомагають іншим нищити ворогів. Встановлюють РЕБи, просять супровід наших БПЛА, шукають «вікно» у обстрілах, застосовують інші хитрощі. Тому й кажу: всі хлопці достойні, всі молодці. Всі працювали, як одна команда».
Єдине, що тривожить досвідченого воїна – брак людей. «Від нас багато кого забрали у бойові частини, є хлопці і 200, і 300, і в полоні… Добрі гарні спеціалісти, фахівці з дефіцитних спеціальностей, вони нам були дуже потрібні. Але на фронті теж треба людей, ми все розуміємо… Були просто водії від Бога. З бензовозів хлопці пересіли на бронетехніку і продовжили воювати» - говорить Віталій Віталійович. Він готовий передавати досвід, навчати новачків, і зовсім необов’язково, щоб це була молодь. Зізнається, що з тими завданнями, які вони виконують, люди старшого покоління справляються теж непогано. «Тут особливої фізічної підговки не треба, лише уважність, мудрість, розважливість, спостережливість – і добросовісне виконання покладених на тебе завдань», - розповідає військовий. Підтвердженням його слів служать дві нагороди Головнокомандувача Збройних Сил України, отримані ним за три роки «великої війни» з різницею у два місяці.
