НЕ ПРОСТО КОРУПЦІЯ. Земельна діяльність органів влади веде до знищення селянства та української державності.
Частина третя. Частину першу можна прочитати ТУТ, частину другу ТУТ
Тепер про найважливіше - про права на землю та про порушення цих прав. Це дуже обширна тема, детальний аналіз якої потягнув би на цілу монографію, тому у форматі статті тільки про саме головне.
Внаслідок революції 1917 року всі до того існуючі на території Російської імперії форми власності на землю було скасовано, земля стала народною власністю. Такою вона була за часів СРСР/УРСР, такою вона залишилася в Україні – ніхто земельно-правових наслідків тієї революції не скасовував і реституції не здійснював.
Поточна українська земельна реформа, що почалася на початку 90-х, не могла не виходити з цього юридичного факту - що земля є власністю народу. Інакше з нинішніми реформаторами могло б статися те ж саме, що з усіма хто приходив до влади в Україні після повалення Російської імперії - з Тимчасовим урядом, Центральною Радою Грушевського, так званою Українською Державою Скоропадського, Директорією УНР, Денікінським режимом тощо. Всі вони були «помножені на нуль» через їхню земельну політику, що ігнорувала земельні інтереси найчисельніших, найбідніших і найбільш пригноблених - безземельних - українських селян.
Приватизація сільгоспземель і тепер стала найбільш чутливою і резонансною частиною земельної реформи.
Треба мати на увазі, що колись ніяких інших земель, крім природних і від природи сільськогосподарських, не існувало. Недарма земля називається матінкою - вона вигодувала людство тим, що вона родить. Тож колись всі землі, за теперішньою термінологією, були однієї категорії - сільськогосподарської. Інші категорії земель стали появлятися з розвитком цивілізації внаслідок їх виділення із сільгоспземель - як обґрунтованого й дійсно необхідного, так і штучного, здійснюваного в злочинних цілях.
Це важливо пам’ятати з огляду на підлі шахрайства українських можновладців з категоріями земель, які є частиною чисельних інших способів пограбування селянства та знищення українського села, про що буде далі.
Також важливо знати, що за часів СРСР/УРСР сільгоспземлі народної власності були надані підприємствам, що використовують їх для сільськогосподарської діяльності, у безоплатне постійне (безстрокове, вічне) користування.
Мало хто з пересічних громадян знає, що до складу земель сільгосппідприємств, зокрема колгоспів, які були надані їм на праві постійного (вічного) безоплатного користування, входили не тільки виробничі площі, але й землі сіл та всі землі на території сільрад за межами сіл, у тому числі землі під полезахисними лісосмугами та сільськогосподарськими лісами, громадськими пасовищами, ярами, балками, болотами, господарськими водоймами, островами на ріках і озерах тощо.
Так само маловідомо, що земельні ділянки у селах, наприклад під будівництво житлових будинків та присадибне господарство, виділялися органами державної влади під назвою сільради із земель суб’єктів права вічного користування землею виключно з їх дозволу, за їх письмовим рішенням, і тільки тим особам, які жили та працювали в селах - і тому мали право на отримання землі.
Суб’єктами права постійного користування сільгоспземлею були переважно колгоспи та радгоспи, тобто юридичні особи, основним видом виробничої діяльності яких було використання сільгоспземель, водночас де-юре власниками (співвласниками) цих земель (саме цих, а не якихось інших!) були працівники означених підприємств, мешканці сіл як частина народу.
Ще при соціалізмі, наголошую на цьому, селяни в силу Декрету про землю від 26.10.1917 року та Конституції УРСР де-юре були власниками (співвласниками) землі, на якій вони жили і працювали. У процесі набуття Україною незалежності право власності народу на землю було додатково закріплено Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, Конституцією України, що діяла до 28.06.1996 року, згодом новою Конституцією України від 28.06.1996 року.
У процесі земельної реформи цей юридичний факт - право народної власності на землю - став визначальною підставою для безоплатної передачі сільгоспземель, якими на праві безоплатного постійного користування володіли і користувалися колгоспи і радгоспи, у колективну власність працівників цих господарств після їх реформування, а потім, також безоплатно, у приватну власність кожного працівника (та в окремих випадках деяких інших осіб з числа мешканців місцевого села) через розпаювання.
Не тому що «начальство» було хороше, відбулася безоплатна приватизація сільгоспземель, а тому що земля і до приватизації була народною власністю – це треба знати і пам’ятати. Про те як «начальство» насправді «облагодіювало» селян, буде далі.
Принагідно підкреслю, що вищезгадане право колективної власності на землю нікуди не поділося - воно в частині нерозпайованих земель продовжує існувати, але його оформлення протиправно унеможливлено «схемщиками» з усе тією ж метою – украсти цю землю у селян.
Також варто наголосити, що член КСП, іншого реформованого с/г підприємства набував права власності на земельний пай не в будь-яких і не Бог зна де розташованих сільгоспземлях, а саме в сільгоспземлях того підприємства, того трудового колективу, учасником і співвласником землі, яку обробляло підприємство, він був. І не якась невизначена земельна ділянка належала йому відповідно до земельної частки (паю), а саме та, яка випала йому під час жеребкування, тобто конкретна земельна ділянка.
Земельні паї за рішенням загальних зборів членів КСП також могли бути надані місцевим сільським вчителям, фельдшерам, іншим працівникам соціальної сфери села - але виключно за умови, що вони є мешканцями місцевого села, тобто селянами.
Відтак, «за радянських часів» земля сільськогосподарського призначення завжди надавалася у безоплатне постійне користування, а в Україні під час земельної реформи безоплатно у власність не аби кому, не будь-якому громадянину України, а виключно тільки тим, хто відповідав певним вимогам, іншими словами, мав певний статус - і тільки з метою належного використання ними землі за визначеним цільовим призначенням.
Спрощено кажучи, хто і на яку землю має право, залежало і залежить від статусу особи, від її правосуб’єктності. У кожному місті, селищі, СМТ право на безоплатне отримання землі у власність мають мешканці саме того міста, селища, СМТ, де вони зареєстровані й постійно проживають - і ніхто інший; у селах, та довкола них у межах територій сільрад – тільки місцеві, і ніякі інші, селяни. Тобто місце реєстрації та постійного проживання особи, як і рід її занять, є важливими складовими правового статусу особи, її правосуб’єктності.
Мешканець міста, містянин - це один правовий статус, мешканець села, селянин - це інший правовий статус.
Я так детально викладаю усі ці правові аксіоми тому, що без їх розуміння неможливо розслідувати і викрити злочинні корупційні схеми можновладців, через які вони грабують народ, знищують селянство, українське село і українську державність.
Все вищезазначене має пряме відношення до теми «земельних подвигів» українських можновладців, тобто до їх земельних злочинів, які почалися буквально від самого початку земельної реформи і тривають, стаючи все масштабнішими й тяжчими, до сьогодні.
Випадкових злочинів, здуру або по необережності, тривалістю понад тридцять років, не буває. Ті хто колись починав, і ті хто тепер продовжує політику протиправного заволодіння народними землями, добре розуміються на усіх вищенаведених правових постулатах. А щоб видавати свою злочинну діяльність за легітимну, законну, вони через засоби масової дезінформації обманюють народ, зомбуючи людей умисно неналежним завідомо протиправним тлумаченням земельного законодавства. Про це буде у наступній частині.