Камера, яка співчуває.

Якщо у документальній фотографії і є щось справді аморальне, то це підглядання за людиною у той момент, коли вона беззахисна, коли біль і страх викривлюють її обличчя.

Тоді, коли вона хотіла б залишитися невидимою.

З переходом від 36 скупих кадрів на плівці до бездонних цифрових карт пам’яті, фотографи перестали думати.

Там, де кожне натискання на кнопку колись було результатом внутрішнього вибору, сьогодні часто немає ні думки, ні культури погляду.

Думати потрібно до зйомки. І після.

Але ніколи — під час.

Під час потрібно бути там. Бути частиною моменту.

Я все частіше бачу фотографії, у яких немає ні думки, ні поваги.

Обличчя публічних людей викривлені гримасами, випадкові жести перетворені на насмішку.

Ще якихось чотири роки тому, перед початком війни, документальна фотографія в Україні вмирала.

Мало кого у світі цікавили новини з України, а місцеві видання закривалися, насамперед звільняли фотографів, доручаючи текстовим журналістам фотографувати на телефон.

Але війна змінила все.

Тепер знімки знову стали потрібні.

Кожен зі смартфоном став свідком. Вибух ракети — кров на асфальті — зображення в соцмережах.

І девізом стала цитата Роберта Капи:

"Якщо ваше фото невдале, значить ви були недостатньо близько."

Тільки забувають: Капа говорив не про фізичну відстань.

Він говорив про залученість у те, що відбувається.

Пам’ятаю один випадок.

Коли інтернет тільки починав входити в наше життя, мій шеф провів експеримент.

Ми розіслали в усі закордонні бюро знімок — фотографію відірваної голови терориста-смертника.

Так буває: тіло розриває, а голова залишається цілою, відкочуючись убік.

Ніхто не опублікував це фото. Ніхто.

Тому що газету читають за чашкою кави.

Тому що за газетою стоїть редактор.

Тому що тоді ще вірили: глядач має право на гідність.

Сьогодні соцмережі стерли цю межу.

Редактора більше немає.

Можна показати все.

І все ж я знову питаю себе:

Чи варто показувати жахіття?

Відповідь залежить лише від одного:

Чи викликає зображення відчуття співчуття?

Чи це лише шок заради шоку?

Сьогодні війна йде у прямому ефірі.

Ми бачимо, як дрони вбивають солдатів. Бачимо, як один героїчно намагається врятувати побратима — і обоє гинуть.

І що ж?

Коментарі в мережі сповнені ненависті, злоби, прокльонів.

А співчуття — немає.

На війні не буває невіруючих.

Багато разів я звертався до Бога.

Християнство навчило мене любити ближнього.

Буддизм — співчуттю до всього живого.

І кожного разу, коли я знімаю похорони, страждання, смерть, я пам’ятаю:

переді мною не об’єкт зйомки.

Переді мною людина.

Яка ще вчора раділа життю. Любила. Жила.

Показувати кров, смерть, страждання — потрібно.

Потрібно, щоб світ знав ціну війни.

Потрібно — але тільки з повагою.

Тільки з любов'ю. Так як би ви знімали близьку вам людину.

Інакше краще просто опустити камеру.

НА ФОТО - Останки жертв та фрагменти російського військового гелікоптера можна побачити поблизу Макарова під Києвом, Україна, субота, 9 квітня 2022 року. (Фото/Єфрем Лукацький)