Чиновницьке ноу-хау: як під виглядом внеску нам підсовують новий податок на зв’язок

Історія оподаткування сповнена прикладів, коли влада, шукаючи нові джерела доходу, впроваджувала абсурдні податки. У середньовічній Англії існував податок на вікна, що змушувало людей замуровувати їх, погіршуючи умови життя. У Тибеті стягували податок на вуха, а в Німеччині – на кількість мертвих горобців, яких селяни мали приносити як доказ боротьби зі шкідниками, у Франції податок на сіль, відомий як "габель", спричинив масове невдоволення і став однією з причин Французької революції.

Сьогодні в Україні ми стикаємося з подібною ситуацією: під виглядом "регуляторного внеску" пропонується новий обов'язковий платіж для операторів зв'язку. Хоча його подають як технічну необхідність для забезпечення незалежності регулятора, насправді це ще один спосіб перекласти фінансовий тягар на бізнес і споживачів.

Як і в історичних прикладах, де податки на вікна чи вуха мали приховані мотиви, нинішня ініціатива виглядає як спроба обійти бюджетний контроль і збільшити фіскальний тиск без належного обґрунтування та прозорості.

Цю чергову ініціативу можна назвати тільки одним словом — побором. Так званий “регуляторний внесок”, який Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері електронних комунікацій (НКЕК), планує запровадити для всіх операторів зв’язку.

Цей внесок, на перший погляд, виглядає як технічне рішення — нібито для забезпечення незалежності регулятора. Але якщо уважно подивитися, мова йде про постійний обов’язковий платіж, який прямо залежить від доходу компанії і не має жодного зв’язку з обсягом послуг чи якістю регулювання. Фактично, це податок.

Його розмір — до 1,5% річного доходу оператора. Сума в масштабах ринку — понад 500 мільйонів гривень на рік. Ці кошти підуть не в держбюджет, не на оборону, не на відновлення інфраструктури. Вони підуть на функціонування самої НКЕК. Тобто регулятор сам собі прописує фінансування з приватного сектору, сам контролює, сам витрачає.

Це подається як зміцнення інституційної незалежності. Проте, насправді, ми маємо справу з узурпацією бюджетного процесу і розмиванням контролю над публічними коштами. Бо незалежність не означає право на пряме фінансове самозабезпечення через ринок. Незалежний регулятор — це не той, хто сам собі встановлює податки. Це той, хто фінансується з бюджету, але діє згідно з чітко визначеним законом і з підзвітністю парламенту.

Ще одна критична деталь: цей “внесок” обкладатиметься ПДВ. Тобто з кожної гривні, сплаченої оператором, буде ще 20 копійок податку, або додатково 100 мільйонів гривень на рік до тих 500 мільйонів, про які зазначалось вище. І при цьому з великою ймовірністю цей платіж не зможе бути віднесений до витрат підприємства. А отже — буде покриватися окремо. Знову ж таки — за рахунок абонента. Бо будь-які додаткові витрати на ринку зв’язку неминуче лягають у тариф.

Хоча ця ініціатива подається як внутрішнє регуляторне питання, фінансово вона стосується кожного з нас. Бо в підсумку — платитимемо ми. Через вищу вартість послуг зв’язку. Через нові “технічні” коригування тарифів. Через те, що частина наших грошей піде не на розвиток мережі, не на нові технології, а на чиновницькі офіси.

Суттєві застереження щодо цієї ініціативи висловила й Інтернет Асоціація України (ІнАУ). У своєму офіційному листі №25 від 17 березня 2025 року ІнАУ наголосила, що посилання на європейське законодавство є маніпулятивним, адже більшість країн ЄС фінансують регуляторів через державні бюджети. Крім того, ставка у 1,5% є у кілька разів вищою за ті, що застосовуються в інших секторах, наприклад, у НКРЕКП — 0,15% від чистого доходу. Асоціація також звернула увагу на повну відсутність прозорих процедур контролю за використанням коштів та дискримінаційний підхід — поштові оператори, діяльність яких також регулюється НКЕК, у схемі не згадані. Позиція ІнАУ чітка: у нинішніх умовах воєнного стану та економічного тиску з боку держави ця ідея є неприйнятною.

Це системна загроза, коли держава — замість того, щоб реформувати свої інституції, скорочувати витрати і впроваджувати прозорі механізми, знижувати регулювання та впроваджувати цифрові процеси — просто вигадує нові способи брати гроші з ринку. Без обговорення. Без пояснень. Під гарними гаслами.

Але в таких випадках завжди варто називати речі своїми іменами.  
Якщо це обов’язковий платіж від доходу — це податок.
Якщо він не проходить через бюджет — це порушення фінансової дисципліни.
Якщо він лягає на кінцевого споживача — це не реформа, а фіскалізація.

І поки це подається як “технічна ініціатива” — важливо, щоб суспільство не мовчало. Бо ціна мовчання — це ще одна гривня у вашому рахунку. Щомісяця. Назавжди.