Оборонний експорт під час війни: міф, страх і необхідність

Коли Україна щодня захищається від однієї з найпотужніших армій світу, саме слово "експорт" у зв’язці зі "зброєю" викликає у багатьох подив, а в декого — обурення. "Як так? Ми ж воюємо! Який експорт озброєння?", — лунає в суспільстві. Але замість емоцій — ліпше апелювати до фактів і дивитися правді в очі: експорт оборонної продукції — це не зрада. Це інструмент виживання, модернізації і стратегічного розвитку нашої оборонної промисловості.

Хибна думка про повну заборону експорту

Існує популярна, але хибна думка, що експорт зброї був повністю заборонений в Україні з 2014 року. Насправді, експорт не був скасований — було обмежено постачання виключно до російської федерації, що стало цілком логічним кроком після початку збройної агресії рф на Сході України та анексії Криму.

Указом Президента №691/2014 було введено в дію рішення РНБО, яким припинялася співпраця у сфері військово-технічного співробітництва з росією. Внаслідок цього виникли масові збої у виконанні міжнародних контрактів, де кінцевими замовниками були треті країни. Наприклад:

• Газотурбінні двигуни, що вироблялися на "Зоря-Машпроект" у Миколаєві, призначалися для кораблів, які будувалися в росії, але замовником виступала Індія. Через неможливість постачання до рф, реалізація проєктів зірвалася.
• Подібна ситуація була з комплектуючими до винищувачів Су-30МКІ — літаків, що вироблялися в рф і постачалися до Індії. Українські підприємства постачали системи живлення, елементи авіоніки, електроніки. Згодом українські компанії зуміли перебудувати логістику та постачати безпосередньо на індійські підприємства для доукомплектації вже в країні-замовнику.

Таким чином, з 2014 року експорт не зупинився, а трансформувався: змінилися не лише маршрути постачання, а й країни-партнери, структура товарів, рівень інтеграції. Українська промисловість зуміла адаптуватися до нових умов.

Що відбувалося до 2014 року?

До початку війни на Сході нашої держави Україна входила в ТОП-10 світових експортерів зброї. За даними SIPRI, у 2012–2013 роках ми стабільно посідали 4–5 місце у світі за обсягами експорту військової техніки.

Основними напрямами експорту були:

• ⁠ ⁠Танки та бронетехніка: зокрема, Т-72 і Т-84 "Оплот" (експортовано до Таїланду);
• ⁠ ⁠Авіація: навчально-бойові літаки Л-39, модернізовані Су-25, Ан-32 (особливо до Індії, Судану, Нігерії);
• ⁠ ⁠Двигуни: "Мотор Січ" та "Зоря-Машпроект" постачали турбіни для кораблів і авіадвигуни для літаків і гвинтокрилів (у тому числі китайському AVIC та турецькому Baykar);
• ⁠ ⁠Протиповітряна оборона та ПТРК — зокрема, ліцензійні поставки у Південно-Східну Азію, Африку;
• ⁠ ⁠Радіоелектроніка та оптика: високоточне обладнання, якого не вистачало навіть деяким країнам НАТО.

У структурі замовлень державних спецекспортерів до 90% становив експорт. Виробництво для внутрішнього споживача було мінімальним — здебільшого тому, що до 2014 року Україна жила в режимі "позаблокового нейтралітету".

Що змінилося після 2014 року?

Після початку збройної агресії рф пріоритети змінилися. Усі ресурси почали спрямовуватися на забезпечення ЗСУ. Деякі підприємства повністю переключилися на внутрішній ринок, інші — стали фактично нерентабельними, оскільки їхні вироби (наприклад, для підводних човнів або крейсерів) були потрібні лише зовнішнім споживачам.

Однак механізм точкового дозволу на експорт ніколи не зникав. Відповідно до Закону України "Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання" (№549-IV), продукція могла експортуватися за умови погодження її поставки усіма відповідальними органами:

• ⁠ ⁠Міністерство оборони України;
• ⁠ ⁠Головне управління розвідки МО;
• ⁠ ⁠Служба безпеки України;
• ⁠ ⁠Міністерство закордонних справ;
• ⁠ ⁠Служба зовнішньої розвідки;
• ⁠ ⁠Державна служба експортного контролю України.

І лише після комплексного погодження Державна служба експортного контролю України могла видати дозвіл на експорт.

Чому експорт потрібен зараз — навіть під час війни

Сьогодні багато підприємств оборонно-промислового комплексу мають продукцію, яка не використовується Збройними Силами України. Це не "зайве" озброєння — це спеціалізовані деталі, вузли та компоненти до техніки, якої просто немає у нас на озброєнні, наприклад:

• ⁠ ⁠вузли до підводних човнів;
• ⁠ ⁠обладнання для кораблів далекого плавання;
• ⁠ ⁠агрегати до літаків радянської розробки, які є на озброєнні в країнах Азії та Африки;
• ⁠ ⁠електроніка для ППО застарілих типів;
• ⁠ ⁠модернізовані РЛС, які не інтегруються в українські системи управління вогнем.

Це все може і навіть має працювати на експорт — на умовах прозорості, узгодження та з дозволу оборонного командування. Чому? Бо це:

• ⁠ ⁠Робочі місця для сотень тисяч українців;
• ⁠ ⁠Зарплати та податки до бюджету;
• ⁠ ⁠Валюта для держави та підприємств;
• ⁠ ⁠Інвестиції в нові розробки, які справді потрібні українській армії;
• ⁠ ⁠Збереження критичних компетенцій, які не можна втратити.

Політична проблема: страх перед суспільним осудом

Так, у цьому питанні є ще й емоційна, політична складова. Багато хто у владі боїться суспільної реакції: "як так — під час війни торгуємо зброєю?". Але це маніпуляція або ж незнання.

Треба пояснювати: експортується тільки те, що не закуповується державою, і що неможливо використати в нинішніх умовах. Це не альтернатива забезпеченню фронту. Це шлях підтримки галузі, яка повинна жити, а не вмерти в очікуванні замовлень.

Потрібна нова комунікація та нова стратегія

Експорт військової продукції має бути не стигматизованим, а навпаки — частиною національної економічної оборони. Держава має забезпечити:

• ⁠ ⁠чіткий механізм контролю;
• ⁠ ⁠прозору інформацію про те, що, чому і як продається;
• ⁠ ⁠чітку відповідь на питання: як цей експорт допомагає фронту, а не шкодить національній безпеці.

Бо оборонна промисловість — це не тільки цехи, де зварюють корпуси. Це інтелект, виробництво, інженерні школи, технології, податки, обороноздатність, зрештою — наша незалежність.

Що потрібно змінити?

Сьогодні система експортного контролю має переглянути один критично важливий принцип. Якщо держава (в особі силових структур) заперечує проти експорту конкретної продукції, вона має запропонувати план її викупу або використання.

Інакше підприємство опиняється в пастці: експортувати не можна, продати в Україні нікому, склади переповнені, коштів немає. Це дорога до руйнації оборонної промисловості.

Тому необхідно:

1. Встановити нормативну вимогу для органів, що заперечують експорт, надати аргументацію і бюджетну альтернативу (викуп);
2. Запровадити механізм апеляції на рішення міжвідомчих органів у сфері експорту;
3. Зробити плани держзамовлення більш передбачуваними для підприємств;
4. Дати пріоритет прозорому та ефективному експорту над політичними емоціями.

Висновок

Оборонний експорт — не зрада і не слабкість. Це інструмент адаптації і розвитку у нових умовах. Якщо держава не готова купувати певну продукцію — підприємство має право експортувати її. Це чесно. Це ринково. Це стратегічно.