Страх відповідальності

Всі проблеми, про які ми взагалі-то чуємо і які ми бачимо давно, а в останні кілька днів – особливо, походять від "зони комфорту". Яка має іншу назву: страх відповідальності.

В одному ТЦК людина викинулася з вікна, а ніхто не може сказати, чому і як. В іншому "встановлюють", чи забирали до них такого-то, й чи правда, що вже дорогою, в бусику, надавали стусанів і викинули. Що тут, в обох випадках, "з’ясовувати" довше ніж пів години?

Бойовий комбат пише відкриту заяву на звільнення з посади через "дебільну" постановку задач, а Марія Берлінська, Єгор Фірсов, Ihor Lutsenko й інші пишуть, що ворог перемагає нас по масштабуванню безпілотних технологій. Чому відбувається що перше, що друге? Тому що є генерали, які "не бачать" реальних труднощів, і є чиновники, які бояться виявляти ініціативу, бо це ускладнює життя.

Повторюся, подібні історії ми вже чули не раз. І все це – де-факто склад злочину, навіть якщо в якихось конкретних випадках умислу на злочин не було, а тільки та сама "зона комфорту".

І да, це росте згори. Коли Зеленському і Ко закидають, що після зимових попереджень західних розвідок треба було різко починати підготовку до війни, то не забуваймо ж, що "травневі шашлики" цілком відповідали умонастроям більшості виборців. Піти проти цієї більшості було б некомфортно.

Тим паче некомфортно було би піти проти "колективного Заходу", який, з одного боку, зарання поставив на нас хрест, а з іншого – ще з 2014-го стабільно тримав Україну за руки, "щоб не провокувати" росіян.

Коли 2023-го пів року на кожному розі говорили про майбутній наступ – це теж відповідало всезагальним настроям. Ворог зумів придушити в себе неминуче невдоволення масовою втечею з уже наче захоплених українських земель. І паралельно займався нарощуванням сил – в усіх аспектах. В Україні ж влада попливла за течією, чим тільки ще більше роздмухала шапкозакидальницкі настрої – й забезпечила тим більшу фрустрацію в суспільстві, коли наступ не вдався.

Щоб зберегти комфорт виборцям, а значить, і собі, запровадили "бусифікацію" замість спроб переведення країни на воєнні рейки в усьому. Да, виборці були б ну дуже проти такого переведення в 22-23-му роках. Насправді вони й зараз, у масі своїй, дуже проти. Але зараз ситуація ще гірша: зараз ухилянти в широкому значенні цього слова – не тільки від армії, а взагалі від будь-якої участі в захисті країни – мають "виправдання" в тому, що риба гниє з голови.

Страх відповідальності й прагнення зберегти "зону комфорту" неминуче призводять до ще гірших наслідків, ніж ті, яких ви ніби намагалися уникнути. Це вам скаже кожен коуч з успішності, яких в Україні явно більше, ніж бойових комбатів. А толку.

В пошуках банальної емоційної розрядки той самий виборець, про комфорт якого так дбали, починає знаходити прості пояснення. Перекидання відповідальності та, як результат, страшенний безлад в забезпеченні армії – це тому, що "все вкрали". Адже й справді крадуть, що тут заперечиш. "Бусифікація" – спосіб геноциду. Очільники країни поголівно є замаскованими агентами Кремля, а те, що у росіян не склався бліцкриг – заслуга "народу" (дуже зручного суб’єкта, якому ніхто ніколи не тиснув руку, але він десь є).

Всі, втім, розуміють, що вічно так тривати не може. Адже зникають точки дотику між владою й суспільством, і настає час, коли навіть здорові дії й адекватні пояснення більше не знайдуть відгуку. А час – наше все. Поки ми шукаємо, хто має відповідати за гасіння дедалі більшої кількості пожеж і хто вкрав пожежне відро, ворог давно грає в довгу, і відрами тут уже не обійдешся.