Соціальна політика «на соціалі»: чому потрібне повне перезавантаження

Будемо відверті: якими б реформами ми не тішилися, соціальна політика в Україні традиційно працювала «на соціалі».

На мінімальних обертах. Так, щоб підтримувати систему в робочому стані, дотримуватися бодай зовнішніх ознак пристойності та періодично демонструвати реформаторський запал.

Попередньому складу уряду цього запалу вистачило переважно на презентації, перейменування програм, перерозподіл повноважень і чергові обіцянки цифровізації. Але не на створення соціальної політики, здатної відповідати викликам часу.

У підсумку маємо не просто низку невдалих рішень. Маємо системний провал соціального блоку.

Найкраще його видно на трьох напрямах - пенсіях, житлі та соціальних виплатах. У кожному з них роками проголошували перезавантаження.

Пенсійна реформа на коротких лямках

Пенсійна реформа в Україні роками сидить на коротких лямках політичної доцільності. Влада готова індексувати виплати, змінювати формули та вкотре анонсувати накопичувальну систему, але щоразу відступає, коли справа доходить до системних рішень.

Тому реформа давно існує переважно у майбутньому часі. Змінюються міністри, концепції та дати запуску. Обов’язкова накопичувальна модель поступається добровільній, з’являються нові варіанти автоматичного залучення громадян, готуються комплексні законопроєкти. Але сама реформа незмінно залишається на стадії обговорення.

Після багатьох років дискусій держава досі остаточно не визначила навіть архітектуру майбутньої пенсійної системи.

Щорічна індексація дозволяє частково компенсувати зростання цін. Але індексація - це не реформа. Вона не усуває нерівності між категоріями пенсіонерів, слабкого зв’язку між страховими внесками та виплатами, залежності від бюджетних трансфертів і відсутності повноцінного накопичувального рівня.

Житлова реформа без даху

Не менш показовою є житлова політика.

В Україні працюють житлові сертифікати, компенсації за пошкоджене майно, пільгові кредити, «єОселя», програми для ВПО, муніципальна оренда, соціальне житло та міжнародні проєкти.

Але ці інструменти не утворюють єдиної системи.

Кожна програма має власні критерії, бюджет, чергу, оператора та коло отримувачів. Людина повинна сама з’ясувати, під який механізм вона підпадає, чи має її громада відповідну програму і чи залишилися в ній кошти.

У найгіршому становищі опинилися внутрішньо переміщені особи.

Допомога на проживання не вирішує житлового питання. Пільгова іпотека доступна передусім людям зі стабільним доходом. Соціального та муніципального житла критично мало. Компенсація за зруйнований будинок часто недоступна жителям тимчасово окупованих і прифронтових територій, оскільки процедури залежать від можливості фізично обстежити майно.

Житлова політика перетворюється на адміністративну лотерею. Результат залежить не лише від того, чи втратила людина дім, а й від місця його розташування, часу переміщення, категорії отримувача, спроможності громади та наявності грошей у конкретній програмі.

Держава звітує про сертифікати, компенсації, кредити й пілотні проєкти. Але за межами цих звітів залишаються сотні тисяч родин, які не бачать для себе реального житлового рішення.

Є програми й окремі успішні випадки. Але немає загального маршруту, за яким кожна родина розуміла б, що може отримати, у які строки і хто відповідає за результат.

Соціальні виплати як цифровий ребрендинг

Третій провал - розрив між цифровізацією системи та реальним рівнем підтримки.

Повноваження передаються між установами, створюються реєстри, автоматичні перевірки та нові механізми обміну даними. Передача соціальних допомог Пенсійному фонду мала зробити виплати простішими й швидшими.

Змінилася установа. Але не змінилася логіка системи.

Особливо виразно це видно на прикладі ВПО. Спочатку держава звужує коло отримувачів, запроваджує додаткові майнові та дохідні критерії, припиняє виплати. Потім змушена частково повертати підтримку, переглядати пороги, продовжувати строки подання заяв і пояснювати правила донарахувань.

Інколи складається враження, що сенс існування системи полягає у виправленні наслідків її ж попередніх рішень.

Допомога на проживання дедалі менше відповідає реальній вартості оренди, комунальних послуг і базових потреб. Велика цифра в бюджеті ще не означає достатньої підтримки для конкретної родини.

Держава навчилася краще перевіряти отримувача. Але не навчилася оцінювати, чи дозволяє допомога уникнути бідності, утримувати житло та не залежати від гуманітарної підтримки.

Соціальна політика стає цифровішою за формою, але не дієвішою та справедливішою за змістом.

Не збій системи, а принцип роботи

Ці реформи провалилися не тому, що кожній бракувало ще одного законопроєкту, реєстру чи сервісу.

Їх об’єднує одна вада: держава змінювала процедури, але так і не визначила кінцевого результату для людини.

У пенсійній сфері вона перераховує виплати, але не створює стійкої системи забезпечення старості. У житловій -запускає програми, але не формує маршруту для тих, хто втратив дім. У соціально-виплатній - удосконалює перевірки, але не забезпечує достатньої підтримки та виходу з кризи.

Перед нами провал самої моделі соціальної політики -розпорошеної між відомствами, зосередженої на процесах і нездатної відповідати за результат.

Найгостріше це проявилося у політиці щодо ВПО.

Переселенців досі сприймають переважно як категорію отримувачів допомоги. Натомість житло, робота, компенсації, медицина, освіта та соціальні послуги розділені між різними органами.

Кожна структура відповідає за свій фрагмент. За людину в цілому не відповідає ніхто.

Внутрішнє переміщення давно перестало бути тимчасовою гуманітарною ситуацією. Воно стало структурним викликом, який впливає на ринок праці, демографію, розвиток громад, економіку та стійкість країни.

4,6 мільйона причин змінити політику

На обліку в Україні перебувають 4,6 млн ВПО. Серед них понад 827 тисяч дітей, 232 тисячі осіб з інвалідністю та понад 1,3 млн пенсіонерів.

В Україні діє 1 117 місць тимчасового проживання, значна частина яких потребує модернізації. Але тимчасове проживання не може замінити житлової політики.

За заявою Мінсоцполітики, у 2026 році його житловими та житлово-соціальними програмами планують охопити понад 41 тисячу ВПО. На «єОселю», підтримане проживання та запровадження соціальної оренди передбачено 5,4 млрд грн.

Водночас ця сума не охоплює всіх державних, місцевих і міжнародних житлових програм для переселенців. На тлі 4,6 млн зареєстрованих переселенців це показує не лише обсяг роботи, а й масштаб розриву між потребою та наявними інструментами.

Та незабезпечене право на житло - лише один із проблемних зрізів. Не менш показовим є загальний рівень правової захищеності ВПО.

Лише від початку 2026 року до Офісу Омбудсмана надійшло 3 352 звернення від переселенців. За результатами їх розгляду було поновлено понад 21 тисячу прав, зокрема за колективними зверненнями.

Єдина система відповідальності

Останнім часом почав формуватися новий контур політики щодо ВПО. Оновлюється законодавство, готується стратегічна рамка до 2030 року, переформатовується система центральних органів влади.

Але закон, стратегія та нова назва міністерства ще не є реформою.

Реформа починається тоді, коли людина отримує зрозумілий маршрут після евакуації, житло, роботу, компенсацію, соціальний супровід і перспективу нормального життя.

Політику щодо ВПО більше не можна залишати одним із десятків напрямів великого соціального міністерства. Україні потрібен окремий інтегрований кластер - не нова табличка і не координаційна рада для періодичних засідань, а постійна система підготовки, реалізації та контролю рішень.

Її урядовим центром має стати профільний заступник міністра з достатніми координаційними повноваженнями. Парламентський рівень повинні забезпечувати депутати, які системно працюють із тематикою ВПО та контролюють реалізацію законів.

Одним із наріжних каменів має бути Офіс Омбудсмана - як незалежний гарант дотримання прав людини. До роботи мають бути залучені громади, Ради ВПО, громадські організації та міжнародні партнери.

Держава повинна управляти не програмами й категоріями отримувачів, а життєвим маршрутом людини.

Евакуація не має завершуватися біля транзитного центру. Допомога не може підміняти житлову політику. Працевлаштування не можна зводити до списку вакансій.

Для кожного етапу мають бути визначені відповідальний орган, фінансування, строк і показник результату.

Не скільки проведено нарад і прийнято заяв. А скільки людей отримали житло, роботу, послугу чи компенсацію.

Соціальна політика більше не може формуватися за залишковим принципом.

В умовах війни вона є критично важливою складовою стійкості держави.

Тому соціальна політика «на соціалі» - це вже не просто управлінська слабкість. Це ризик, який країна більше не може собі дозволити.