Корупційна клептократія: знищити не можна терпіти.

Йшов третій рік “відсутності корупції в Україні”.
У “відсутній корупції” підозрювалися вже три віце-прем’єр-міністри, а також особисті друзі та таємні “гаманці” Президента і його “менеджерів”. Все йшло до того, що вищі посадовці країни цілком могли стати наступними, кому оголосять підозру. Підозру у корупції, якої вже давно “немає в України”.
Тому майбутні підозрювані  вирішили діяти на випередження та рішуче: тобто свавільно та беззаконно. Тим більше, що вони ж самі пишуть нам закони – з урахуванням своїх ні разу не корупційних інтересів.
І робиться це руками того самого СБУ, яке незаконно слідкувало за Бігусами, вивозило з країни Комарницького у бусі “вантаж 200”, зірвало призначення керівника БЕБ.
І це ж саме СБУ підриває мокшанські кораблі своїми БЕКами, знищує ворожі літаки на аеродромах глибоко в тилу, ліквідує зрадників та ворожих ватажків.

Керівник у обох СБУ один і той самий – і крім когнітивного дисонансу це також дає, як не дивно, певні можливості.

Така “особиста відданість лідеру” та одночасне бажання показати свою корисність Україні свідчить не тільки про безпринципність керівника СБУ, але також і його відчайдушне бажання паралельно набути народної популярності. Бажання цілком логічне та прагматичне: щоб коли Лідер нації перестане бути Лідером – самому не потрапити за грати за виконання завідомо злочинних наказів.

І оцей момент самозбереження може стати ключовим для повалення диктатури.

Головною слабкістю будь-якої авторитарної системи є гіпер-концентрація вузлів вертикальної системи влади на особистостях – конкретних людях з іменами та прізвищами. У демократіях замість цього розбудовані інституції, за яких прізвище чиновника не важливе: його легко замінити на іншого.
Але у диктатурах вибуття ключового гравця обвалює усю або майже усю “вертикаль” – і це є найбільшою слабкістю усіх систем одноосібного правління.
А найголовнішою фігурою у монархіях є, звісно, Найвеличніший Лідер.
Тому історично так склалося, що усі монархії були повалені, у переважній більшості – силовим шляхом, з фатальними наслідками для монархів.

Так от, інстинкт самозбереження, який демонструє керівник СБУ, може у певний момент підказати йому, що для особистого виживання буде краще усвідомити, що “проізошла чудовіщная ашибка” і Президент діє всупереч інтересам країни.
І після цього раптового осяяння заарештувати його просто на засіданні, скажімо, РНБО. Разом з його “менеджерами” та найближчими міністрами. Виконувати обов’язки буде спікер ВРУ (як це було весною 2014), управління країною та армією зберігається, західні партнери “занепокоєнні”, але не сильно, а у Вашингтоні радісно відкорковують шампанське. Ну а Голова СБУ – національний герой, який врятував демократію від тиранії, а про його попередні гріхи усі дружно забули.

Звісно, варіанти “Майдан” чи “військовий переворот” також теоретично не виключені для демонтажу корупційної клептократії, але це довго, криваво, непредбачувано та  з великими ризиками для країни, яка веде війну на виживання. Тому дуже навряд.

Але головне для будь-якого з цих чи багатьох інших варіантів – це легітимність в очах суспільства.
Не “легальність” – тобто відповідність чинному законодавству, яке кожна диктатура пише під себе. А саме “легітимність” – тобто справедливість та відповідність прагненням суспільства. Ці два поняття починають відрізнятися у часи, коли чиновники забувають кому вони служать і хто є джерелом влади.
І якщо суспільство вважатиме чинну владу нелегітимною – будь-який варіант її відсторонення буде сприйнятий позитивно, у тому числі “західними партнерами”.

Надуманий та брутальний “наїзд” на систему антикорупційних органів є чітким маркером нелегітимності. Згідно останніх опитувань, саме корупція вважається у суспільстві загрозою № 1, збройна агресія росії – лише на другому місці. І ця спроба “корупційного перевороту” відбувається на фоні переслідування журналістів та військових, відсутності свободи слова, вибірковості правосуддя, узурпації влади “4-5 менеджерами” та багато інших ознак придушення демократії.

Ба більше: парламент міг би призначити виконувати обов’язки Президента, наприклад, популярного в народі опального генерала. Так, це не передбачено жодним законом і жодною статтею Конституції. Але поточна влада вже порушила усі можливі закони разом з Конституцією – поклала на них публічно та брутально. Тому за екстраординарних обставин термінового порятунку демократії в України - значення матиме лише легітимність. Легальною її зроблять пізніше.

Як мотивувати несамостійних та заляканих членів чинного парламенту до прийняття цих або інших можливих нестандартних рішень – то зовсім інша історія.
Але якщо вони будуть відповідати очікуванням суспільства – то будуть виглядати легітимними: як всередині країни, так і за її межами.
Це я змоделював малоймовірний, але далеко не єдиний варіант розвитку подій.
Більш легальним виглядає включення Генерала до списку якоїсь з існуючих політичних партій, представлених у парламенті, “складання повноважень” одним з їхніх депутатів та заміни його на Генерала. А потім його раптом обирають спікером. Ну а далі все одно - добровільне або примусове “зречення престолу” одного З. та абсолютно легальна передача вищої виконавчої влади іншому З. Якщо той другий З. взагалі захоче – що не факт.

Не суть яким саме чином зелених клептократів усувати від влади: рано чи пізно це доведеться робити, бо самі вони владу не віддадуть, це вже очевидно.
А своїми ідіотськими конвульсіями вони лише наближають суспільство до точки кипіння – якого краще не допустити.
Прикриваючись війною, вони знищують демократичні цінності, за збереження яких в Україні й ведеться ця війна. А ставати “маленькою росією” без демократії, зате з корупцією та культом особистості – мало хто бажає у сучасній Україні.
Та практично ніхто.