Я ж не лох (с), або На жаль, це все не лише про корупцію

Нещодавно, вдруге за день спостерігаючи в ілюмінатор зліт, я засумувала, що була позбавлена цього задоволення майже все життя. При тому, що виросла в Харкові, де аеропорт активно діє з 1954 року. А все тому, що я лох, причому спадковий.

Якимось чином в українському суспільстві досі продовжує існувати оцей дивний поділ на «лохів» і «не лохів».

Просто приклад. Російськомовні чоловік та жінка заходять за мною в міській автобус Падерборну, на заході Німеччини. Він питає, як валідувати придбаний квиток, на що вона пояснює, що тут такого не роблять. Мовляв, бувають перевірки, але дуже рідко. «Серйозно? От я лох!» — висновкує чоловік. І вони сміються, а мені не смішно.

Прагнення не бути «лохом» — це не лише про корупцію, правда ж?

Умієш пристосуватися, порушити правила, обманути систему, пробитися коштом чи зусиллями інших — ти не лох.

Не вмієш — лох.

Не хочеш — теж лох.

Хочеш дотримуватися правил, бо інакше навіщо вони — лох.

Хочеш виправити правила, які погано працюють, щоб для всіх життя стало легшим — лох.

Пропустив халяву — ло-ша-ра.

Я до того, що квитки на літаки в Україні дуже довго були для обраних. Якісний одяг — для crème de la crème. Сучасна освіта — для небагатьох. Хороше лікування — за знайомством. Вигідні посади — за дзвінком. Уникнення покарання — за домовленістю. Місця у владі — виключно для «не лохів».

Це точно не те, чим нашому суспільству варто було б пишатися та тягти за собою всі ці роки. Ситуативно може бути зручно, але це не фіча, а баг системи. Воно, звісно, не лише у нас ото, та, перепрошую за сленг, наші перси — вісімдесятого левела. Досить їх прокачувати.

Тому щоразу, коли ці «не лохи» щось нав’язують, я пишу на уявній картонці «Само собою тут нічого не розрулиться», стискаю зуби й іду розбиратися, як виправляти баги.